«Треба полюбити ту країну, в котру ти їдеш»
В Івано-Франківську побувала дружина Посла в Лівані, відома українська письменниця і перекладачка Марина Гримич
Візит поважної гості відбувся відразу після завершення Форуму видавців у Львові, котрий став для пані Марини тріумфальним. Її найсвіжіший роман «Клавка» отримав нагороду як кращий твір у номінації «Сучасна українська проза». У нашому місті пані Марина презентувала свій роман, а також зустрілася із своїми майбутніми колегами – студентами спеціальності «міжнародні відносини». Тут дружина Посла розповідала про особливості своєї місії. Ними ж поділилася і з нашими читачами.
– Пані Марино, спеціальність «міжнародні відносини», як ви зауважили, має усі шанси для молоді стати потенційними дипломатами і майбутніми послами. А чи є інститут, який навчає, як бути дружиною посла?
– Напевно, нема. В усякому разі, я не ходила на курси дружин. Можливо, їх треба організувати, а можливо, вони і є, але я їх не відвідувала, бо не знала. Інститут дружин послів існує як явище чи радше як соціальний інститут. І він базується передусім на спілкуванні, особистому досвіді. Інколи навіть на самоосвіті. У себе на поличці я завжди збираю спогади послів, якісь мемуари, романи про послів та їхнє життя. Мене завжди цікавить, як виписаний образ дружини посла і яка її функція. Хочу вам сказати, що посол може писати якісь спогади і навіть не згадувати про свою дружину. Але є такі моменти, коли він може сказати, що ми, для прикладу, з Оленою Петрівною, приймали такого-то посла. Тобто дуже багато індивідуального важать сімейні традиції. Важливою є освіченість дружини, наскільки вона є авторитетною особою для самого посла. Збираючи матеріали по крупинках, можна навчитися бути дружиною посла. Головне – треба слухати простір і бути уважним до звичаїв, не боятися вчитися і спілкуватися з колегами.
То у мене так сталося, що я відразу стала дружиною посла. А як правило, кар’єрні дипломати одружуються на початку своєї діяльності. Дружина дипломата спершу спостерігає, вона приходить на окремі прийняття і росте разом зі своїм чоловіком. Це трохи по-іншому, ніж у мене. Вони поступово доростають до статусу дружин послів. То мене з іншої сфери діяльності зразу кинули в море обов’язків дружини посла. Але це дійсно гарний процес пізнання і розвитку.
– Зараз у Лівані, представляючи нашу країну, ви вважаєтеся «першою леді» України. Скільки часу ви перебуваєте там?
– Там я живу постійно. Це просто мені чоловік дозволив трошки затриматися в Україні і презентувати книгу. Відлучаюся з Лівану тільки на час відпустки. Такі правила.
– Вашого чоловіка призначили Послом у Лівані у 2016 році. Чи не було у вас побоювання, коли їхали у цю країну, адже у Лівані доволі нестабільна ситуація, в Західній Азії тривають різні військові конфлікти у сусідніх Сирії та Ізраїлі?
– Ми раніше бували у Лівані, тому знали, куди їдемо. Нас найперше приваблював національний характер людей, котрі вважають себе нащадками фінікійців. Вони трошки не схожі на інших представників арабського світу. Вони дуже наближені до Європи, відкриті у спілкуванні. Нас приваблювала ця країна не лише тим, що там красиві гори. В Україні в нас багато друзів, котрі належать до ліванської діаспори. З іншого боку, Україну також вважають небезпечною. Так, Ліван належить до країн підвищеного ризику, але за ті три роки, відколи ми там перебуваємо, ситуація доволі стабільна. Зовнішня політика у відносинах з іншими країнами трохи напружена. Але на кордоні між Ліваном і Сирією стоять війська ООН (ЮНІФІЛ). Вони складаються із представників армій різних країн. За три роки я побачила, що Ліван – країна інакша, ніж Україна, але доволі спокійна. А щодо різних ситуацій, то ніколи не вгадаєш, що і де може трапитись. Навіть у наймирнішій країні може статися щось негадане. Незважаючи на офіційні призначення на дипломатичну місію, треба полюбити ту країну, в котру ти їдеш.
– Ви згадували про діаспору ліванців, маємо яскраві приклади, коли чимало молоді із Азії приїжджають на навчання до нас в Україну, і в Івано-Франківськ у тому числі. У цьому чимала заслуга і дипломатичних місій, посольств. А яка ж місія дружини посла?
– Моїм завданням, як людини, котра належить до світу книги і літератури, було встановити ці зв’язки. Три роки тому ми організували вперше український виставковий стенд на Бейрутському міжнародному книжковому ярмарку. Минулого року ми цей досвід повторили, а цього року нас вже підтримало Міністерство. Це стимулювало до роботи, адже на стенді треба щось виставити, і бажано арабською мовою. Тому були зініційовані перекладацькі проєкти. Ми презентували Агатангела Кримського, потім зробили красиве двомовне видання Івана Франка. Арабські країни любляться у класичній поезії. Тому ми хотіли подати українську поезію в арабському контексті. «Історію України» Олександра Палія переклали арабською мовою. Ми видали цю книгу тому, що вона дуже змістовна, із короткими розділами. А ще у ліванців викривлене уявлення про історію України та її взаємини із Росією. Тому вона була вкрай актуальною.
Зараз Ігор Іванович (Посол України в Лівані Ігор Осташ. – Авт.) написав книгу «Український Ліван», де простежує ці культурні відносини між Україною і Ліваном, починаючи з Григоровича-Барського, який подорожував Ліваном і залишив у своїх спогадах описи тих місць, де він побував. Дуже цікаво порівняти їх із тим, що є зараз.
Так само я курую більше жіночі проєкти, більше люблю екзотичні. У Лівані половина населення мусульмани. І десь 60 відсотків із усіх жінок-мусульманок носять хіджаби. Я хотіла порівняти культуру вив’язування хусток в Україні із культурою покладання хіджабу. Ми зробили воркшоп і проїхалися із ним по Лівану. Цей проєкт презентувала етнограф Оксана Косміна. Ви не повірите, у нас стільки способів вив’язування хусток, що ліванки дивувалися нашою культурою і казали, що у них лише два дуже прості способи. Так само ми запрошували письменників і видавців. Ігор Іванович опікується музичними проєктами. У нас бувають ключові особи української культури, були на гастролях і Джамала, і «Шпилясті кобзарі», і «Хорея козацька». Також була художня мистецька виставка. Тобто якраз отут у нас повна чаша проєктів – що мій чоловік креативний, що я. І саме цим ми можемо пишатися.
– А чи знайомі ви із дружинами українських послів у інших країнах?
– Так. Ми час від часу зустрічаємось. Є така традиція, якщо хтось із послів теперішніх чи колишніх або ж дипломатів буває в країні, їх завжди приймає посольство. Так нас приймали у тих країнах, куди ми подорожували. Саме з перших зустрічей зав’язалася дружба із послом України в Бразилії Володимиром Лакомовим і його дружиною Ольгою, коли я була в експедиції у Бразилії. Тоді ще мій чоловік був послом у Канаді. Я подорожувала із трьома канадськими науковцями як професор університету. Нещодавно ми були в Канаді, то нас дуже гарно приймав пан Андрій Шевченко із дружиною Анною. Свого часу в Канаді ми приймали колишніх послів України. І в Ліван часто приїжджають дипломати інших місій. Це такий дипломатичний звичай. Не скажу, що це надто широке коло дружби, і складається воно із випадкових зустрічей, але триває довго.
– Як щодо зустрічей із першими леді України? Чи з усіма ви знайомі?
– Із Оленою Зеленською я ще не знайома. Мені здається, що з Катериною Чумаченко ми познайомились саме в Канаді під час візиту Віктора Ющенка. Зараз ми теж із приємністю зустрічаємось, коли є така нагода. Знаєте, послів дуже багато і не всім вдається зустрітись із першими леді.
– Нещодавно ми спостерігали нетактовне поводження із традиціями України, коли приїжджав прем’єр-міністр Ізраїлю із дружиною. Як думаєте, чий промах був у цьому плані? Можливо, не спрацювали на відмінно ті служби, котрі би мали стежити за дотриманням етикету? (Сара Нетаньяху кинула на землю хліб-сіль. – Авт.)
– Ясно, що в багатьох країнах під час підготовки візиту ці питання обов’язково проговорюються протоколом країни, від якої їде президент в іншу країну. Я так думаю, що у цьому випадку могло спрацювати ставлення до некошерної їжі. І вона не думала, що цей випадок матиме такий розголос у масмедіа. Єдине, що хочу сказати, я б не хотіла опинитися у її ситуації. Звичайно, не буває без помилок і в дружин президентів, і в дружин послів. Тому що ми живі люди. Інколи абсолютно випадково трапляються помилки.
– Чи не змучує вас надто велика увага преси як до офіційної особи?
– Інколи буває так. Якщо я подорожую, то можу з поїзда бути не в супер-пупер формі, у зручному для мене взутті тощо. Тому обов’язково хтось щось скаже чи засудить, що, скажімо, в неї ніготь зламаний. А може, я його зламала, коли тягнула валізу. Слава Богу до мене такі слухи не доходять, але я знаю, що вони є. Я намагаюся дистанціюватися, а взагалі мій принцип – бути ближче до людей. Смішно виглядаєш, коли починаєш ставити межу і казати, що ти вищий, хоча насправді люди можуть бути в тисячу разів розумнішими за тебе. Треба мати не на собі, а в голові. Головне – це твоя освіта і твоє виховання. А якщо вже і йде мова про зручне взуття замість незручного, то це проблема тих людей, котрі засуджують.
Розмовляв Володимир БОДАК