Роман про життя українців в Бразилії "Падре Балтазар на прізвисько Тойво" доктор історичних наук і письменниця Марина Гримич написала після кількох етнологічних експедицій до цієї країни.
У романі, що увійшов до довгого списку премії Книга року ВВС-2017, пригоди і авантюри відбуваються на фоні детально описаного побуту українців серед бразильських джунглів.
- Дослідниця українських діаспор і авторка 19 романів Марина Гримич розповіла ВВС Україна про свої враження від Бразилії та про свою книжку.
Марина Гримич: Моя книга, здавалося б, написана на не дуже актуальну тему. Це авантюрний сюжет про бразильських українців.
Головні герої - молодий чоловік, який спершу себе представляє священиком, а потім ним і стає, та його колега, який є прихованим кронпринцом Австро-Угорщини Рудольфом.
Вони разом створюють в українській колонії ідеальне, як їм здається, суспільство. Що з цього виходить, і розповідає роман.
Мій твір трохи вибивається з того, про що зараз пише українська література. Ясно, що в нашій країні війна, можливо, більш актуально про це писати, а тут у мене - українці в Бразилії.
Але у мене була потреба це зробити, і я це зробила.
ВВС Україна: Ви розповідали, що їздили у етнологічні експедиції до Бразилії. То описаний у романі побут українців у Бразилії, це те, як насправді жили українці в кінці ХІХ- початку ХХ століття?
М.Г.: Так все насправді і було з точністю до 90%. Під час експедицій я записала 200 годин інтерв'ю, ми з колегами зібрали тисячі фото.
У попередні роки я опублікувала наукову монографію "Життя під піньорами: культурний ландшафт українських поселень у Бразилії" та подорожні записки "Бранзолія".
Але я хотіла зробити художній інтригуючий твір для більшої читацької аудиторії.
Все тло, на якому відбуваються події роману, створюють абсолютно реальні речі, зокрема побутова культура, справжні назви колоній, імена історичних постатей.
Це - реальність, до якої я додала інтригу, використавши колись популярну галицьку легенду про кронпринца Австро-Угорщини Рудольфа, який нібито не загинув, а поїхав до Бразилії, де заснував колонію Нову Австрію.
Падре Балтазар і кронпринц Рудольф (Габріель) - вигадані персонажі, які разом з несподіваним сюжетом можуть зацікавити читача.
ВВС Україна: У Бразилії живе близько півмільйона українців. Під час ваших експедицій до Бразилії, що вас найбільше вразило зі всього українського там?
М.Г.: Українська діаспора в Бразилії є, як мінімум, двох типів.
По-перше, це бразильці українського походження, які живуть у містах. Вони освічені, дещо асимілювалися, але мають Україну в душі. Діти вчаться у недільних школах.
Вони вміють читати і писати українською, проте їм часом важко зрозуміти, що вони пишуть і читають. Українське життя тут проявляється в основному в художній самодіяльності - танцях, співі, рукоділлі.
А по-друге, це спільнота, яка живе у віддалених селах - колоніях. І це є унікальний випадок в історії всіх еміграцій світу. Бо ці люди вже давно не іммігранти, вони є бразильцями, хоч і українського походження. Але понад сто років вони утримують українську мову в щоденному побуті.
Найбільше мене вразило, що коли ми потрапили на українське весілля в одному селі (Едуардо Шавес), то там усі - від малого до старого говорили українською. Ця категорія людей використовують усну українську говірку в щоденному житті, але писати українською вміють одиниці.
Наприкінці ХІХ ст. з одних і тих же сіл Галичини українці виїжджали до Бразилії і Канади. Але в Канаді активна асиміляція почалася вже в 1920-30-х роках завдяки канадському шкільництву, добре налагодженій англомовній освіті.
В Бразилії ж активні асиміляційні процеси в українській громаді почалися в 80-90-ті роки ХХ століття. Мова і культура утримувалися тут завдяки дещо патріархальному стилю життя.
Крім того, українська діаспора у Бразилії - це, напевно, найуспішніший місіонерський проект української греко-католицької церкви, зокрема, чину святого Василія та жіночих згромаджень сестер служебниць, катехиток та ін.
Вони опікувалися парафіями, будували церкви. Вони створили в тих місцях, де жили українці, "державу в державі" зі своєю українською освітньою системою, власною соціальною службою, просвітницькими проектами.
ВВС Україна: Українська колонія Нова Австрія у вашому романі змальована з реальних колоній?
М.Г.: Нова Австрія вийшла майже як утопія, як ідеальне суспільство. У цьому, звичайно, є гіперболізація. Але разом з тим у тексті є досить відчутні паралелі з реальним життям.
ВВС Україна: Як вам прийшла в голову ідея створення саме такого роману?
М.Г.: Мені захотілося скласти у такий спосіб подяку тим людям, які протягом століття, самі не знаючи свого героїчного вчинку, утримували українську культуру та ідентичність за тисячі кілометрів від батьківщини.
Уявіть собі: ці люди народилися в Бразилії, туди приїхали навіть не вони і навіть не їхні батьки, а діди-прадіди. І от у них питаєш: "А хто ви за національністю?", а вони відповідають: "Та українці!". Вони ідентифікують себе українцями, хоча від народження живуть в Бразилії! Як про таких людей не написати?
ВВС Україна: Що це за говірка, якою розмовляють герої роману? Ви чули її вживу під час експедицій?
М.Г.: Ця мова звучала у мене у вухах, ті 200 годин інтерв'ю я не тільки записала, але і розшифрувала. Я бачила листи, які писали українці з Бразилії до України. І цей стиль я намагалась відтворити у щоденнику одного з героїв
ВВС Україна: Ті українці в Бразилії, яких ви записували, які так добре зберегли українську, вони так само знають і португальську?
М.Г.: Так, вони двомовні. Для них це звичайне природнє середовище, вони комфортно себе почувають у двох мовах.
В українські колонії досить пізно прийшло телебачення, десь у 90-ті роки ХХ ст. У селян змінилися інтереси, вони вже більше захоплюються футболом, ніж, наприклад, співанням старих українських пісень.
Ясно, що асиміляція триває, і це незворотний процес. Не можна про це шкодувати, не можна повернути життя назад. Але мені здається, що ще років з п'ятдесят українська говірка в бразильських селах може протриматися.
ВВС Україна: А крім мови і пісень, чи зберегли в Бразилії ще щось українське, якісь речі, вишивку?
М.Г.: Матеріальна культура змінювалась набагато швидше, ніж духовна, і ніж говірка. І це стосується як діаспори в Бразилії, так і Канади, і взагалі це притаманно всім імміграціям.
Одяг був такий, який зручно було носити там і який виробляли на новому місці.
Звичайно, деякий час багато речей зі Старого краю українці зберігали у своїх у скринях. Є ентузіасти, які створили з таких речей український музей у містечку Прудентополіс.
ВВС Україна: У романі є постать освіченої, сильної жінки Марушки, яка була повитухою. Вона розповідає про жахливу долю жінок у Бразилії, які весь час народжували і про те, до чого це призводило. Ви дуже детально, можна сказати з анатомічними подробицями, описали роботу повитух. Ця інформація у вас теж з поїздок?
М.Г.: Марушка - це історія жінки, яка сформувалась як особистість у Львові у 80-90-х роках ХІХ століття під впливом революційних, як на той час, ідей щодо жіночої емансипації.
І от вона потрапляє у бразильські хащі, у забуте Богом місце, де їй доводилось бути і простою селянкою, і повитухою.
Я за своє життя написала багато любовних історій, а тепер мені захотілося розкрити жіночу тему інакше, написати про те, про що не говорилося раніше.
Зокрема, я спробувала підняти тему надірваного жіночого здоров'я крізь досвід жінок-повитух.