Будинки творчості – проект Спілки письменників СРСР. При Спілці був Літфонд, який займався всіма фінансово-матеріальними питаннями, побутом письменників, в його компетенцію входила також діяльність будинків творчості.

У нас ці установи асоціюються тільки з Радянським Союзом, але їх передісторія починається з меценатських звичаїв, коли заможні дворян чи купці запрошували митців до своїх садиб, маєтків, дач. Вони забезпечували письменників, художників, композиторів житлом та їжею, давали можливість творити. Радянські будинки творчості (письменників, композиторів, кінематографістів) стали своєрідним продовженням цієї традиції.

За кордоном, зокрема в Північній Америці, і зараз існує подібне явище, що називається writers’ colonies. Їх утримують спеціальні фонди, а головним їхнім завданням є створення сприятливих для письменницької роботи умов. Туди потрапляють не лише відомі письменники, а й початківці. Як правило, такі пансіонати будують у дуже мальовничих місцях, і розраховані вони приблизно на 50 митців, які можуть проживати там від одного тижня до 3 місяців.

Будинки творчості як осередки радянської «богеми»

Ініціатором створення Ірпінського будинку творчості на базі колишньої дачі Івана Чоколова став у 1930-і роки Максим Рильський. Тут було (і досі лишається) 10 корпусів котеджного типу, де постійно працювали письменники. Недалеко від них побудували собі приватні дачі Михайло Стельмах, Григорій Кочур (його родина зробила там музей), Леонід Первомайський, Степан Крижанівський, Натан Рибак, Анатолій Хорунжий. Виникло щось на кшталт ірпінського письменницького дачного містечка.

У Києві теж було своєрідне «письменницьке село», куди входив будинок на вулиці Богдана Хмельницького, два будинки по вулиці Михайла Коцюбинського, один – на вулиці Олеся Гончара, де досі живуть мої батьки. Люди, які там жили, входили до одного кола творчих людей. Так, серед них були більш талановиті і менш обдаровані, пропіарені і невідомі. Це було дуже інтелігентне середовище.

Розповідати про будинок творчості письменників – це означає говорити про письменницьку корпоративну субкультуру. До неї тоді входили не лише письменники, але також їхні дружини і діти, видавці, редактори, машиністки, журналісти і навіть цензори, останні значно впливали на життя літераторів, на літературний процес, на появу чи не появу книжок, на особисті трагедії чи успіхи авторів.

Внутрішній світ будинків творчості

За радянською концепцією, будинки творчості мали бути розташовані в дуже мальовничих місцях. Краєвиди над річкою Ірпінь – це ностальгійний пейзаж, який переслідує мене все життя. Будинки творчості були розраховані на різну кількість мешканців – від 50 до 500. Тут жила радянська «богема».

На канікули їх окуповували дружини письменників з дітьми, внуками, тещами, а от в міжсезоння там працювали літератори. Субкультура будинків творчості була гендерно і віково орієнтованою: в основному там жили письменники-чоловіки середнього і старшого віку. Путівки давали тим, хто мав вже якісь досягнення в літературі. Письменницям важче було відірватися від своїх сімейних клопотів і творити в будинках творчості, забувши про сім’ю.

Ірпінський будинок творчості письменників – це комплекс корпусів котеджного типу на 7-8 кімнат. Будинки творчості Ялти, Коктебелю та Одеси виконували більше рекреаційну, ніж творчу функцію.

Центром «всесвіту» була їдальня, в цьому ж корпусі розташовувалася бібліотека, кіно- та більярдний зал. «У поета Дмитра Павличка навіть за більярдним столом свій почерк. Але до більярдної він заходить, щоб відпочити. Робоче ж його місце – письмовий стіл», – йдеться в одному з номерів журналу «Україна» за 1966 рік.

Письменники увесь день працювали, кожен – у своїй «келії», а в їдальні спілкувалися між собою, виробляючи своєрідну «спорідненість по їжі». Після сніданку, обіду, вечері вони часом прогулювалися алеями.

Територія, на якій знаходився будинок творчості, мала свій упізнаваний ландшафтний дизайн, який включав алеї, клумби, бетонні вази з квітами, післявоєнні корпуси були подібні між собою, мали елементи псевдокласичного стилю – колони, балкончики з балясами тощо.

В Ірпені між корпусами були прокладені доріжки, яким письменники повигадували свої назви. Головна алея називалася «стометрівкою», ту, яка вела до корпусу №1 (в ньому завжди жили класики: Павло Загребельний, Юрій Яновський, Євген Гуцало, Дмитро Павличко тощо) називали «тропою генія», а дорогу до дуже демократичного корпусу №10 – «алеєю молодих дарувань».

На бузковій алеї росла стара липа, на гілках якої виросло не одне покоління дітей та внуків письменників. І річка Ірпінь, і ставок, до якого спускалися сходи від першого корпусу, і ліс, і поєднання дзвінкої тиші з гулом електричок – ці візуальні і звукові образи створювали для письменників та їхніх сімей специфічну романтичну атмосферу.

Про свою дачу в Ірпені писав Максим Рильський у вірші, присвяченому дружині:

Із нею ми жили в будиночку малім
У скромнім Ірпені, близенько залізниці,
І не гнівило нас, коли здригався дім
Від поїздів нічних
(воно ще й досі сниться).

Шум залізниці невіддільний від вражень і спогадів про ірпінський будинок творчості, він був обов’язковою «звуковою» частиною його культурного ландшафту.

Письменницькі витівки та афоризми

Володимир Яворівський якось розповідав у своєму інтерв’ю про те, як в ірпінському буинку творчості Анатолій Дімаров піджартував над своїм колегою – «класичним», «правильним» радянським письменником і спілчанським функціонером, який заважав своїм сусідам по корпусу зосередитися своїм безкінченим клацанням на машинці.

Я не раз чула оповідку (у різних варіантах) про те, що Павло Загребельний, коли брався за написання роману, заправляв до друкарської машинки одразу цілий рулон паперу, щоб не ставити щоразу нову сторінку. Якось, коли письменник пішов на обід чи вечерю, один із колег-бешкетників додрукував кілька хуліганських абзаців, а на завершення поставив слова, на яких перед тим зупинився Загребельний. Прозаїк, нічого не помітивши, повернувшись у кімнату, продовжив «строчити» текст.

Добре відома також історія про Тереня Масенка, якого переконували в тому, що в його кімнаті живе «дух-бешкетник». Щоб довести правдивість цих слів, колеги причепили до його ковдри гачок і волосінь від спінінга, і вночі таким механізмом стягували з нього ковдру. В одному варіанті бувальщини автором жарту виступає Анатолій Дімаров, а в іншому – сам Андрій Малишко. До речі, останній дуже часто жив в ірпінському будинку творчості, але не в «радянських» корпусах, а в старому дерев’яному будиночку, там, кажуть, він написав багато своїх геніальних творів.

Чимало кумедних випадків перетворилися на письменницькі афоризми. Наприклад, з Остапом Вишнею пов’язують відомий вислів: «Ну от і дописався до білого коня». Павло Губенко (Остап Вишня) став жертвою письменницького розіграшу – поки він солодко спав після бурхливого святкування, до нього в кімнату через терасу, мовляв, завели коня і прив’язали до ліжка. Класик прокинувся і сказав знамениту фразу: «Ну, от і дописався до білого коня…».

Поет Микола Шеремет полюбляв сало, і тому про нього казали: «Микола Шеремет – коло-сальний поет». Микола Лукаш у письменницькому фольклорі лишив по собі вислів: «Я без дисидентів, як Колумб без Америки».

«Божий» чоловік та його власний світ

Василь Діденко, автор відомої пісні «На долині туман», належав до категорії письменників-диваків, через що став героєм багатьох гумористичних історій. Він був геніальним поетом, але водночас дуже химерною особистістю, про таких раніше казали, «божий» чоловік.

Василь Діденко завжди перебував у своєму світі, жив дуже скромно, але з його вуст ніколи не сходила привітна життєрадісна посмішка. І такою ж світлою була його поезія.

З Василем Діденком товаришував Микола Удовиченко, любитель випити. Пам’ятаю, як в ірпінському будинку творчості, за стіною вони вони всю ніч голосно, навперебій читали вірші один одному і сперечалися про творчість, не даючи спати мені і мамі.

Природа творчої майстерні перекладача

Я виростала в колі перекладачів. Хочу розповісти кілька історій. У своїх спогадах про Миколу Лукаша моя мама, Галина Михайлівна Гримич, написала:

«Наше спілкування з Миколою Лукашем (а говорив в основному він) нагадувало інтелектуальну гру. Він брав мою доньку за руку і розповідав про пташині гнізда, про равликів, у яких голуба кров, про «Мадонну біля сходів» Мікеланджело. У цих міні-сюжетах гармонійно переплелися реальність і власна фантазія. Слухаючи цього цікавого і талановитого чоловіка, мені здавалося, що зникала повсякденна суєта шістдесятих, набита клунками і людьми електричка «Київ-Ворзель», запаморочливі черги в магазинах, переслідування, доноси, обшуки, арешти друзів-письменників».

Я була маленька, тому не дуже добре пам’ятаю серйозні розмови Миколи Лукаша, однак досі відчуваю тепло від спогадів про приємну енергетику його руки і про довгі прогулянки ірпінськими алейками.

З перекладацьким Ірпенем пов’язана в моїй пам’яті особистість Григорія Майфета. Майфет вільно володів кількома європейськими мовами, «заробив» 10 років концтаборів за перебування в лавах націонал-боротьбистів. Він жив на засланні у Воркуті, в селищі Канін на Печорі. Це був геніальний перекладач, автор книжки «Природа новели», яка в професійних колах вважається перлиною літературознавства. Перший її варіант був опублікований у 1928-1929 роках, у 1960-х він хотів видати другий, значно доповнений варіант у видавництві «Молодь». Мій батько редагував його рукопис, але на жаль, після того, як його звільнили з посади головного редактора (також за переконання), книжка так і не побачила світ.

Після заслання він продовжував жити на Півночі, не маючи можливості повернутися в Україну. У своїх ностальгійних листах до батька він писав: «Сподіваюся придбати путівку до Ірпінського будинку творчості, де ми з вами працювали і відпочивали минулої чарівної осені» і підписувався: «Борода». Свої листи Майфет друкував на звороті листівок або з чорно-білими краєвидами Печори або з кольоровими ірпінськими пейзажами.

Будинки творчості – це не лише веселі історії, побрехеньки та ностальгійні спогади, це не лише «совок» чи радянський соцреалізм, це пам’ять про драматичні і трагічні сторінки нашої історії. В цих місцях панувала атмосфера інтелектуального спілкування, постійно відбувався професійний обмін інформацією, письменницьким та перекладацьким досвідом.