До чого за півтора року ви не встигли призвичаїтися у Лівані?

У Лівані не можу прийняти одну річ - я там позбавлена своїх прав як пішохід. У країні всі пересуваються машинами. Про тротуари не можу й бути мови. Є хіба десь у центрі. Але й вони можуть несподівано закінчитися. І не знаєш, як тобі пройти через шалений рух автівок.

Перше враження від Близького Сходу - суцільний хаос. Правила дорожнього руху не діють. Включати повороти вважається поганим тоном. Разом з тим, ліванці так до такого порядку призвичаїлися, що у них мало аварій. Якщо комусь швидше треба, показує іншим це на рухах, і його пропускають. Якщо водій висовує з вікна руку, значить хоче зробити якийсь маневр. Тому водій ззаду пильнує. Оце, - Марина Віллівна складає в пучку три пальці і підносить, - означає: почекай!

У Лівані живе багато експатів із західного світу - представники міжнародних військових, правозахисних організацій - і вони не хочуть звідти їхати. Їх приваблює хаос, який має свій порядок. А не той розмірений порядок, що є в Європі.

Я вважала, що такої дискримінації пішоходів, як у Києві, немає ніде. Через припарковані на тротуарах автівки неможливо пройти.

Я теж так думала. Я виросла у центрі Києва. Знаю усі ці вулички і двори. І тут у мене на очах відбираються мій простір. Мамам з візочками не проїхати. Але у Лівані взагалі не зустрінете мам з візочками. Можуть посадити дитину у крісло, проїхати з нею машиною.

У Бейруті взагалі мало парків і дитячих майданчиків.

 

Що ви швидко прийняли у Лівані?

Горе, море і кухню. Там дуже багато своїх фруктів і овочів круглий рік. Дуже популярні страви з овочів і бобів: нуту, квасолі, виноградного листя. З одних баклажанів роблять 15 видів страв. Це все подають на закуску. Ними так наїдаєшся, що до основних м'ясних страв не доживаєш.

Яке у вас було уявлення про Ліван перед переїздом?

Ми знали, куди їдемо, бо десять років до цього провели там місяць. Ліван - країна з колосальною історією. Це - колишня Фінікія, Стародавній Баальбек - улюблене місто Олександра Македонського. Потім прийшли римляни, Візантія. Тут французькі хрестоносці звели 15 фортець. Після них настав періоди панування єгипетських мамлюків, Османська імперія, французький протекторат. Французи налаштували в країні систему освіти, культури, подарували красиву архітектуру. Французька - стала мовою спілкування еліти. Всі ці шари один на одного накладаються досі. Ми постійно кудись їздимо по країні. Вона - малесенька. Але, здається, ми і чверті всього не побачили.

Перед цим ви жили у Канаді, коли ваш чоловік був там послом. Це країна із зовсім іншим характером.

У Канаді високий рівень толерантності на державному рівні. У Лівані з толерантністю щоденно зустрічаєшся у людських стосунках. Там поряд століттями жили різні релігійні конфесії. Зараз їх нараховують з 15. Але у 1970-х прийшла кривава громадянська війна. Зараз намагаються не згадувати, хто кого вбивав. Дотримуються щоденної дипломатії.

Читайте також: "Успіх - це щоразу виклик. Як і невдача, збиває з пантелику" - Любко Дереш

Палестинці там досі живуть в таборах?

Ще з 1950-х років. Переселилися з території сучасного Ізраїлю. Досі мають статус біженців. Бо як тільки отримають ліванське громадянство, не зможуть претендувати на свої землі. У таборах живуть за своїми правилами. Туди не має право пхати носа ні ліванська держава, ні поліція. Це - держава у державі.

 

Яка позиція жінки у ліванській родині?

Не можна накладати лекала нашої культури на Схід. Бо те, що нам здається дискримінацією, там таким не є.

Там звично для жінок не працювати. У моїй книжці героїня хоче вийти на роботу. Свекруха їй на це каже: "Для чого? Ти відправила вранці дітей до школи і можеш до обіду спати. Це ж таке чудове життя". Вони щиро не розуміють, для чого так прагнути йти на роботу. Раніше у садках, на полі працювали тільки чоловіки. Жінку на землі зі знаряддям праці, чи жінку, яка миє сходи на вулиці, годі уявити. Це для чоловіка - велика ганьба.

Молодше покоління ліванок - вже інше. Там багато навчальних закладів, де вони здобувають фах. Жінки хочуть працювати і робити кар'єру.

Українки в Лівані йдуть на роботу?

Багато з них разом вчилися в Україні зі своїми чоловіками. Скажімо, обоє - інженери. Разом працюють над замовленнями. Так само багато пар лікарів. Від ліванок чую слова захоплення про українських жінок гінекологів і акушерів. Ліванці взагалі вважають, що в Україні дуже хороша медична освіта.

Інша група українок - молодше покоління без вищої освіти. Їм важче влитися у ліванське суспільство. Часто йдуть працювати у салони краси.

Скільки народжують дітей?

В середньому троє-четверо.

 

Майже у кожній родині є домогосподарка.

У країні узвичаєний їхній інститут. Хто не може взяти помічницю високого рівня, наймає ефіопку, скажімо, за 100 доларів у місяць. Для ліванців - невеликі гроші. Вона робить усе, крім приготування їжі. Домогосподарка вищого рівня - це філіппінка. Коштуватиме з 400 доларів у місяць. Більше цінуються, бо англомовні. Спеціально навчаються на домробітницю або на няню. На відпочинку на березі моря можна спостерігати, як відповідально і педагогічно поводяться філіппінки з дітьми своїх господарів. Ефіопки - більше, як говорить їм природа.

Чому ефіопки і філіппінки?

Ефіопки - бо близько і дешева робоча сила. Філіппінки взагалі цінуються у всьому арабському світі як домогосподарки та няні.

Чоловіки з Бангладешу часто працюють у супермаркетах. Там інша культура обслуговування. Жінка приходить у супермаркет, робить закупи, їх працівник дуже розумно пакує в пакети - ніколи не покладе яйця так, щоб побилися. Потім везе до паркінгу, вантажить у твою машину. За це отримує на чай. Цим всім займається армія бангладешців.

Ліванці вважаються панською нацією. Усі види чорних чоловічих робіт виконують сирійці. У Сирії - більше населення і більше бідних. У Лівані є табори їхніх біженців.

У вас є домробітниця?

Родина посла, тим більше у такій країні, має право мати домробітницю. Вона постійно у нас не живе, приходить допомагати. Бо коли ліванки бачать, як вивішую випрану білизну, на мене дивляться великими очима.

Ліванці заможні, якщо дозволяють собі помічниць?

Так. У країні 30 років точилася війна. Багато ліванців виїхало за кордон. Але не так, що й забули звідки вони. Повертаються, везуть гроші, інвестують в бізнес. Велика ліванська діаспора живе у Бразилії, Північній Америці, Канаді. У ліванців є риса, певно, успадкована від фінікійців - їхній пращурів. Фінікійці були людьми мандрівними, зі схильностями до торгівлі. Куди інший не піде, бо непривабливий інвестиційний клімат, ту нішу займе ліванець. Вони не бояться ризику, легкі на підйом, легко адаптуються до іншої культури і оптимістично дивляться на життя.

 

Опишіть день типової ліванки, яка має троє дітей і ніде не працює.

Вона прокидається і дає розпорядження домогосподарці на день. Дітей відправляє в школу. З 6-місяців водять у садочок. Щодня з самого ранку в будинку ідеально миються всі підлоги. Час від часу з пустелі дме вітер, він несе дрібних пил з піску. Також багато часу приділяють боротьбі з запахами. Там висока вологість, і вони яскравіше відчуваються. На різні запахи є своє слово: на запах сирих яєць і немитого посуду - "занха", "зафра" - запах сирого м'яса. Але за півтора року у туалетах найгірших забігайлівок я не почула запаху, як буває у нас. Ліванці дуже чистоплотні.

Щодня у певний час ліванка ходить у салон краси. Є такі, що навіть голову не миють вдома. Чоловіки самі підтримують у жінках бажання бути красивою, дають гроші на шопінг, бо тоді для всіх навколо це означатиме, що він хороший чоловік. Ліванці ставляться до жінки, як до королеви, до своєї головної квітки.

У них мати - друга після Матінки Божої. Сини проявляють дуже велику турботу про матерів. Аж занадто, відзначають наші дівчата. І трохи до них ревнують. Але потім виростають їхні сини і так само ставляться до них.

Чим приваблюють українки ліванців?

Вам там кожен скаже, що українки найкрасивіші у світі. По-друге, там трохи складне подружнє право. Щоб одружитися на ліванці, чоловік отримує багато вимог щодо весілля - це величезні гроші. Треба багато коштів на її утримання, як королеви. В Україні можна обійтися без такого весілля. До того ж українки можуть самі працювати, вони хороші матері, добре готують їсти.

Якими є ліванці поруч з іншими чоловіками арабського світу?

Ліванці краще розуміють західну культуру, більш відкриті до чужого. Релігійні не нав'язують дружині своїх переконань. На них свого часу дуже впливали французи під час їхнього протекторату. Ліванці більше подорожували. Їздять по світу до родичів, бо мають за кордоном величезну діаспору.

Ліванці - життєлюбні, менш стримані, ніж, скажімо, розважливі і спокійні мешканці Абу-Дабі.

 

Серед українок багато-хто ностальгує за Україною? У чому це проявляється?

Не всі про це розповідають на публіку. У приватній розмові потім зізнаються. Кажуть, живеш тут спокійно, діти ходять у школу. Потім починається літо, канікули. Всі їдуть в Україну відвідувати батьків. А ти не їдеш, бо малі діти чи інші проблеми. Тоді найбільше розривається серце за батьківщиною.

Є складні історії. Хтось привів другу дружину, або живе на два доми, бо ця не народила хлопця. А їм потрібен спадкоємець. Або привіз у дуже традиційну родину українку, народилися діти. Коли вони підросли, мама наполягла, щоб син знайшов собі другу дружину - мусульманку.

Розлучення дуже складна процедура. Діти залишаються з чоловіком. Бо традиційно жінки не працювали, отже, не зможуть утримувати дітей. Зараз, якщо жінка доведе, що має роботу і квартиру, то є шанси залишити дітей.

Одна українка вийшла заміж за палестинця. Вчилися разом ще у Радянському Союзі. Не знала, куди їде. 25 років жила у палестинському таборі. Він з освітою лікаря не має право мати у країні свою практику - прислуговує у іншого лікаря. Вони як біженці навіть не мають право купити квартиру.

У книжці ви описали різноманіття забобон, що побутують в Лівані.

Про забобони дізналася з розповідей українок. У когось в місцевості новонароджених дівчаток змазують кров'ю кажана, щоб не росло на тілі волосся. Десь пальцем на каві лопають бульбашки, бо вважається, що це "лихе око". Якщо підозрюють врок, то читають над людиною сури. Починає позіхати - точно зурочили. Ліванці дуже вірять у афритів - домовичків. Вони можуть бути добрими і підступними.

Я за це вже отримала від тамтешніх українок. Сказали, що тепер усі подумають, ніби там живуть дикуни. Не подумають. В Україні не менше забобонів.

Перші публікації письменниці Марина Гримич з'явилися у 1980-х під час навчання в Київському державному університеті ім. Т. Шевченка. Це були переклади художніх творів зі словенської, сербохорватської та македонської мов. Вона - автор майже 20 романів, лауреат літературного конкурсу "Коронація слова", член Спілки письменників України.

Джерело: gazeta.ua