Вівторок, 28 серпня 2018 12:09

Аліна Акуленко: По той бік: три книжки, які змусять вас подивитися інакше на президента, футбол і шлюб із іноземцем

Про жінок у сучасному суспільстві треба писати або гендерно виважено, або ніяк, інакше не оберешся лиха від антидискримінаційних ініціатив. Але як писати про вінницьких дівчат – студенток педінституту, які свого часу вийшли заміж за однокурсників-іноземців і виїхали разом із ними у далекий і неповторний Ліван – Ліван із усіма його приписами, традиціями, віруваннями і стовідсотковою мускуліноцентричністю?

Марина Гримич зробила неможливе: розповіла зі сміхом про те, від чого хочеться ридати. Бо "Ажнабія на червоній машині" – це про поневіряння української жінки на чужині. І не просто на чужині, а в мусульманській країні, де єдино дієвим способом самоствердження й досі вважається народження сина – спадкоємця, твої діти – раз і назавжди власність твого чоловіка, а померти у сто разів простіше, ніж розлучитися.

Ажнабія – ліванською "іноземка". Роман Марини Гримич рясніє адаптованими до української ліванськими говірковими варіантами арабської мови: від хабібі (як називають один одного ліванські чоловіки, навіть коли вони незнайомі) до каграби (тобто електрики, яку в Бейруті постійно вибиває, тож кожна пристойна родина має напохваті мазутний електрогенератор). На сторінках книжки прекрасно почуваються батата фрі (картопля фрі), ай ем Грут (фраза персонажа голлівудського фільму "Вартові Галактики") і цифри замість літер, яких немає у латиниці, але є в арабській мові, тому під час спілкування у чатах ліванці подеколи пишуть цифрами, а не буквами. Але усе це анітрохи не заважає сприймати текст, а навпаки – його увиразнює, і причина того лежить на поверхні: Марина Гримич – відомий антрополог, професійно досліджує перетин і взаємовплив культур і про Ліван знає із перших вуст, бо нині живе у Бейруті.

"Ажнабія на червоній машині" цікава не стільки сюжетом, скільки будовою. Сюжету як такого тут, у принципі, немає: герої подорожують на червоній машині ажнабії, намагаючись чи то наздогнати, чи то відшукати дружину одного із чоловіків (Жаввада). Власне, навіть і не зовсім зрозуміло, чи успішною виявилася їхня місія. Утім, це неважливо. Важливе – інше: майстерне переплетіння сьогодення й міфології. У романі Марини Гримич у дуже природний спосіб співіснують, на перший погляд, непоєднувані речі: оповідки Шехерезади із "Тисячі та однієї ночі" і чати українських, заміжніх на ліванцями, дівчат у Фейсбукові. Хоча це не поєднується лише на перший погляд, бо насправді фейсбучні пости "ажнабій" і казки Шехерезади – ніщо інше, як безкінечні історії про жіноче життя-буття.

Ще одне: читаючи про ажнабій, Ви не зможете не сміятися. І сміх цей буде здоровим і щирим. Бо так, як кепкує із забобонів, звичаїв, традицій і міжкультурного хаосу антрополог, кепкувати рука не підніметься ні в кого. Марина Гримич підштовхує читача до реготу. Але за ширмою цього сміху ховається чимало гострих соціальних проблем. Якщо хтось закине авторці, що вона ідеалізує шлюби з іноземцями, то закид цей, звісно, буде несправедливим, але при тому не дуже далеким від істини.

Утім, саме завдяки "заокругленню" гострих соціальних кутів і вмілому перекиданню саморобних містків через міжетнічні прірви "Ажнабія на червоній машині" – чудова книжка для відпочинку. Можливо, навіть – ідеальний варіант для відпустки десь на березі синього-синього моря, біля підніжжя прекрасних гір, на екзотичних островах чи просто у гамаку на дачі. Текст освіжає голову, притлумлює погані думки й у черговий раз нагадує, що кожну подію можна пережити щонайменше двічі: як трагедію і як комедію. І це – якраз її комедійний варіант.

 

Читати повністю на сайті Insider