Хоч би де були герої цих книжок – чи то в спекотному Лівані, а чи в зимовому Харкові – без дотримання міжкультурних правил і міжконфесійних принципів їм просто не вижити. І при цьому не важить – мова про кримінальну історію, екзотичну подорож, містичне кохання чи період вагітності.
Марина Гримич. Ажнабія на червоній машині. – К.: Нора-друк, 2018
"Дорогий Ліване, – пише на початку цього екзотичного роману його авторка, – дякую, що ти навчив мене кільком важливим речам: зберігати спокій та усміх при будь-якій несподіванці (і тоді вона розв’язується сама собою), вмінню жити в ситуації in between (антропологи таке називають щоденною дипломатією), а також розумінню того, що без деяких речей, які ми вважаємо обов’язковими". Насправді спокій у цій дорожній історії зберігати важко, оскільки подія, яка їй передувала, тримає в напрузі її учасників. Річ у тому, що мова наразі про специфіку міжетнічних шлюбів на Близькому Сході, а також про деякі секрети міжконфесійного та міжкультурного порозуміння в цьому регіоні. За сюжетом, дві українки (яких, як і всіх "чужинців" тут називають "ажнабіями"), заміжні, відповідно, за сунітом та шиїтом, і одна з них береться допомогти чоловікові подруги порозумітися з його дружиною. Утім, та раптово зникає, і шукати її вирушає вірна подруга-українка з обома чоловіками, до яких долучається екзотичний попутник, що нагадує оповідача з "Тисячі та однієї ночі". Всі разом вони мандрують червоним авто крізь увесь Ліван, і подорож ця так само захоплива, як і повчальна – наче сюжет зі східної казки.
"Цю казку Вірунчик розповідає на ніч дітям. Так само, як і інші Шехерезадині казки. А що? – А те, що Вірунчик – це Зумурруд! – В якому сенсі? – не зрозумів Жаввад. – Так називається її сторінка, тобто обліковий запис на фейсбуці. – Тобто... що? – замислився Жаввад. – В неї є сторінка з аватаркою "Зумурруд"? Значить... – Значить, вона якимось чином себе з нею асоціює... – пояснила Павлина".