Неділя, 26 листопада 2017 20:28

ВІра Агеєва: Українська Нова Австрія в Бразилії

Член журі Книги року BBC розповідає про одну з книжок, що увійшли до довгого списку: "Падре Балтазар на прізвисько Тойво".

Роман Марини Гримич таки екзотичний. Українські переселенці в Бразилії, колонія, заснована чи то справді австрійським кронпринцом Рудольфом, котрий зрікся права на престол і запраг облаштувати у цілковитій згоді зі своїм ідеалом хоча б маленький клаптик простору далеко від батьківщини, - чи то шукачем пригод, що лише використовує красиву легенду.

Поселення називалося Нова Австрія і вражало зразковим господарюванням та добробутом мешканців. Згодом з'являється ще один авантюрист, якого доля заносить у південноамериканську пустку. 

Двоє чоловіків потоваришували. Перший привабив обшарпаного, зубожілого прибульця і авторитетом, і знаннями, і своєю старанно зібраною бібліотекою. 

А ось чому захопився Балтазаром (принаймні так він себе називав) засновник Нової Австрії? Головний герой, ім'я якого й винесене в назву твору, демонструє чудеса адаптивності й подиву гідне вміння виживати за найнесприятливіших обставин. 

Він із тих, кому не сидиться на місці. З батьківської ферми в Канаді рушає шукати золото в Клондайку. Втікаючи від ув'язнення за картярські борги, перетинає мало не цілий континент, відривається од переслідувачів на вкраденому з табуна неосідланому коні. І опиняється в полоні своїх співвітчизників-українців.

У щасливому осяянні сам не знає чому називає себе священиком - і громада радо його приймає. 

Цю людину ніколи не кидає віра у власний успіх. А може - в заступництво святого Миколая, котрий відгукується на прохання свого ну дуже вже грішного адепта вмить. Та як же й не квапитися, коли наш комічний персонаж усе потрапляє в такі тарапати, з яких мало шансів вийти живим. І вже зовсім ніяких - цілим та небитим. 

От такий собі іван-покиван, захланний життєлюб, що завжди керується настроєм і натхненням цієї хвилини й не клопочеться майбутнім. Навіть і священицька кар'єра в бразильській Новій Австрії чоловікові вдалася. Не знаючи ні літургії, ні Святого Письма, він, тим не менше, став улюбленцем своєї пастви.

Роман Марини Гримич - це не лише біографія авантурника, але ще й притча про силу слова. Героя також краще судити за його словами, аніж за ділами. Хоча іноді перші не розходяться з другими, але це трапляється нечасто. Влада Балтазара над громадою - це влада проповідника. Він розповідає присутнім у церкві геть не святобливі події зі свого власного грішного життя, без особливих сумнівів і докорів сумління вважаючи їх за приклади Божого заступництва та втручання у його справи.

То чому ж самозванцеві охоче вірять? Ймовірно, через те, що він тут єдиний уміє розважити, задовольнити одну з базових людських потреб. І застереження скептиків про необізнаність новоявленого падре з азами професії розбиваються об наївне й непозбутнє бажання слухати когось, хто звертається саме до тебе, хто переймається твоїми інтересами. 

Що з того, що молитва священика складається попервах із цілковито розрізнених шматків, випадково збережених у пам'яті ще з дитинства! Зате його історії дуже повчальні й розчулюють іноді до сліз. Коли в тексті й звучать іронічні нотки, то іронія все ж вочевидь вибачлива.

Водночас це ще й притча про те, що нас найлегше ошукують тоді, коли ми самі хочемо бути ошуканими, що солодкий обман допомагає змиритися з гнітючою реальністю. А дійсність піонерів-першопроходців, зваблених закликами в американський рай, жорстока й тяжка. Як і завжди в таких сюжетах, ідеться про виснажливу працю, про злигодні у зіткненні з первозданною природою.

Маємо, проте, швидше жіночу іноверсію колонізаційного тексту. І якраз жіночий погляд дає іншу, ще більш трагічну перспективу.

Материнський приділ у цьому соціумі - народжувати й хоронити своїх дітей. Бути геть безпорадною перед пошестями й хворобами, які косять широкими помахами. Цей світ жорстокий. Він прирікає на двобій із неприборканими стихіями та з дикими звірами. Але й люди часом бувають страшнішими за вовків.

Може, і до свого падре Балтазара ці жінки такі прихильні тому, що переконалися у безжалісності й небезпечності довколишнього світу, а все ж хотіли вірити у якесь вище заступництво й справедливість.

 

Джерело: сайт ВВС Україна