Прем’єрою знаковою та символічною відзначив 1-й рік свого другого народження бердичівський муздрамтеатр на Європейській. Вперше на його підмостках, уже «освячених» грандами вітчизняної театральної сцени, виступала своя рідна, бердичівська, трупа. Давали «Фріду» Марини Гримич – давньої й вірної подруги Бердичева, української письменниці, котра освідчилася у коханні до культури українських містечок, обравши для цього Бердичів, його людей та його Торгову, 4.
«Померла Фріда… Фріда Кац…» Отримавши цю звістку, на Торгову, 4, до дому, в якому народилася й зростала, повертається успішна нині бізнес-леді Ірина Ревуцька. Повертається… і потрапляє до власного минулого, в якому її оточували унікальні по-своєму люди: зовні звичайні й нічим непримітні, зате всередині повні якихось нескінченних, здається, таємниць, що невидимими шлейфами поєднували їх одне з одним, а усіх разом – з їхнім незвичайним домом-древом, з його кімнатками та неймовірними ходами-підземеллями. Твір Марини Гримич вона бачить як оповідь про любов – до людини, до рідного містечка, говорить режисер-постановник вистави Валентина Ратушинська, про те, що все у світі циклічно. Власне, життя наше, розмірковує, життя наших дворів – це, як життя того самого дерева…
Родини українців, євреїв, поляків, росіян, вірмен… У двориках, подібних до того, що на бердичівській Торговій, вони особливим чином примудрялися співіснувати ще задовго до того, як поняття «толерантність» застовпило собі місце серед активно вживаних. Тоді на це вистачало понять «мудрість», «людяність», «любов», «милосердя», «доброта». «Фріда» є їй близькою, бо вона, власне, сама зростала у такій строкатій спільноті, пригадує Валентина Ратушинська.
Скоріш за все, у тієї, котра зростала у домі, просоченому Духом Ґешефту, не було іншого варіанту, як перетворитися на справжню бізнес-леді – жорстку, нетерпиму до ледарів та бездарів, мислячу практично й тверезо. Настільки, щоби жити, цілеспрямовано умертвляючи у собі все жіноче…
Віднайшовши тайничок бабусі Фріди Берти Соломонівни Кац, Ірина поринає в історії мешканців таємничого дому-древа. Багатьох із них вже немає на цьому світі, але їхня наука живе у головній героїні, нехай навіть вона не завжди це відчуває. Єврейська далекоглядність й мудрість, вірменська здатність знайти підхід мало не до кожного, польська шляхетність та, здається, вроджене вміння виглядати справжньою пані. Котра, зокрема, як жодна інша, знає, скільки лиха здатен принести жінці неправильно пошитий перший бюстгальтер…
Театр у Бердичеві відродився, і вона щаслива… Роль Берти Соломонівни дісталася Катерині Сальві – тій, котра пам’ятає лаштунки «ще того» бердичівського театру. На його сцені, згадує, вона провела мало не всю свою юність, і ось доля розпорядилася так, що пані Катерина знову в образі – образі мудрої, хоча і не такої простої, як здається на перший погляд, жінки.
Пам’ятається, ще до відкриття театру на Європейській, на питання щодо доцільності його появи у Бердичеві, авторка «Фріди» зауважила, мовляв, театр – то культурний простір, навколо якого у цивілізованому світі зазвичай об’єднуються, і він повинен виступити особливою «фішкою» міста. Як і повинен мати свою трупу. Що ж, Бердичів, хочеться вірити, отримав тих, на кого з задоволенням ходитимуть шанувальники театрального мистецтва.
Зрештою, Марина Гримич та Валентина Ратушинська майстерно й тонко підвели глядача до розв’язки: у тій – зв’язок Ірини з Фрідою та «перезавантаження» головної героїні. Люди народжені для того, аби любити та бути коханими. Бог дав Жінці здатність ставати Матір’ю і дарувати світу нові життя. Той, хто навчав тебе мудрості й добру при житті, робитиме це і після відходу у вічність.