(експрес-відгук на книгу: Гримич М. Ти чуєш, Марго?..: роман/
Марина Гримич.- 2-ге вид. – К.: Дуліби, 2012. – 212 с.)

Зачин
Якось дочка Ірина похвалилася, що Марина Гримич не лише науковець – доктор історичних наук, не тільки видавець книг – видавництво «Дуліби», а ще й письменниця. Це мене неабияк здивувало. Бо якось 22 березня 2017 р. ми були разом на презентації книги «Бейрутські оповідання» А. Кримського в перекладі арабською. 

Там ми й познайомилися. 

Міцно й надійно складена жінка середніх літ, впевнена у собі, і я відмітив тоді, що «саме такі й стають дружинами послів». Виявилося, що перше враження про п. Марину було оманливим.
Днями наша дочка була в Києві і купила в книгарні «Є» чотири книги, які написала М. Гримич. Там був і перший її твір: роман «Ти чуєш, Марго?». 

Я прочитав цю «книжечку для дамської сумочки» за два дні. 

І скажу вам вона мене захопила щирим словом і якоюсь освіжаючою мовою.

Як це почалося 
І мене цікавить, як це науковець і педагог стала письменницею? На початку п. Марина пише від душі: «Я мріяла про письменницьку кар’єру з дитинства, однак життєві обставини довго не давали цій мрії здійснитися. І от, коли я понароджувала дітей, позахищала дисертації, облаштувала побут, — випала нарешті нагода зануритися у творчість» (с.3).

Загалом про книжку 
Я здригаюся, читаючи перший незвичний рядок: вранці в квартирі розлягається несамовитий жіночий вереск – це мама стала на ваги. Усміхаюся й заглядаю в кінець – нема ЗМІСТУ. А є «Від автора», текст, розділений трьома зірочками ***, й епілог. Отже розділи таки є, але вони приховані, бо без назв. 
У 1999 р. цей роман отримав нагороду від «Коронації слова», а опублікований вперше у 2000 р. Отже він писався раніше від двох новітніх українських революцій у 2004 і 2013-14 роках. У книзі панує непідробний україноцентризм. Мабуть авторка з родиною і готували незалежність України, і обстоювали її у тих революціях.

Про що цей роман? 
Ця книга про українське життя, практичне і химерне водночас. Головна героїня – Марго, мабуть Маргарита. Вона мати трьох синів, має лагідного чоловіка – теж науковця. Працює соціологом у фірмі «Розкажи мені…». Трудовий колектив: шеф Гриша («Камікадзе»), Спиридоненко його зам, Свєтка, Леська, Марго, шофер Вася і несподіваний Андибер з сережкою у вусі. Вони займаються соціологічними опитуваннями «в полі» на замовлення американця, якому конче треба знати, як українці люблять владу. Колектив ще має компютерників, які обробляють результати соціологічних досліджень, та людей у корпунктах, але вони всі безіменні. Характери цієї семірки опукло виписані і моя уява відгукується на них. Є ще епізодичні герої від баби Секлети, до привидів, зокрема пані фон Цигельдорф. Їхня пекельна соціологічна робота переривається регулярними застіллями з піснями, від яких Вася вмивається сльозами. Що цікаво, в романі реальне життя плавно перетікає в потойбіччя і позачасся. Там є і козацькі часи (татарин Ахмет, козак Хвесько Ганжа Андибер) і 1937 рік. Шкода, що письменниця не насмілилася перенести нас ще й у майбутнє. А так хочеться побачити процвітаючу Україну.
Характер Марго міняється на очах. Від неспокою пересічної українки, яку «все навколо дратувало; водночас вона заздрила всім і всьому на світі» (с.9), до владної «королеви Марго», яка турбується за власний народ. Це твір про її нове кохання, про зустріч двох ПОЛОВИНОК одного цілого. Культуристка Свєтка теж прагне кохання, а для цього треба вибрати сім сіл із коренем «люб», та ще ночами тричі оббігти голою кожне село.

А для чого?
Письменник пише, бо не може не писати. І цей перший твір М. Гримич написаний, щоб поповнити якісним продуктом інформаційний простір України. «Книжка для дамської сумочки», «чтиво», щоб зайняти себе і розважити в дорозі – все це є. Та оминаючи химерність роману, усміхаючись іскоркам гумору, хоч би ось дотепній відповіді американцю, який хоче дізнатися, яке ж головне питання України, («Чому розплетена коса, а на очах бринить сльоза?»), доходжу до такого: авторку турбує невлаштоване й хаотичне життя українців. М. Гримич звертає нашу увагу, зокрема й на приниженість українок чоловіками – тому й бринить у них на очах сльоза.
Цьому дане світоглядне пояснення: «…все зло у світі від чоловіків. Бог спершу створив землю, воду і небо. Після того – рослини, птахів і тварин. Потім чоловіка. І – найостаннішою – жінку. Ти бачиш градацію: від найнижчого – до найвищого. Жінка є найдосконаліша з божих створінь… Чоловіка задовольняло життя в раю: повна бездіяльність,, користування з плодів, до яких він особисто не мав стосунку, відсутність клопотів, бажань, дій і… свободи… А жінці цього було замало. Вона хотіла пізнати все: любов, біль, страждання, щастя. Адже не можна відчути щастя, не пізнавши нещастя. Людина в божому раю може бути щаслива, лише пройшовши пекло життя на землі…. Саме жінка зробила виклик системі, в якій жила, виклик раю. Із гордо піднятою головою пішла з нього. Пішла на свободу… жінка – це першопричина знаходження свободи людством. Жінка – це першопричина знаходження землі людством. А чоловік за це її ненавидить. Ненавидить за те, що позбавила його безтурботного існування. За те, що примушує його працювати, страждати, любити, відчувати біль і жагу. І чоловіки згуртувалися і витворили систему, подібну до втраченої. Саме так і було створено державу. Держава – це справа чоловічих рук (с.165-166)».
І щоб не залишалося сумнівів, чому все так погано, нас підводять до такого висновку: «…Чоловіки – це слабкодухі істоти, які на волі почуваються беззахисними. Саме тому творять не-волю – державу, щоб почуватися там, як у первісному раю. А що вони зробили з Богом? Вони зробили з нього монстра –жорстокого, нещадного, караючого. Цей Бог не допускає жінку до свого статусу – божого статусу. Але людство саме визнало божий статус Богоматері. Чоловіки створили Божу історію і не дали жінці панувати в раю, хай навіть нарівні з чоловіком. Саме тому Божа Матір стала панувати на землі – душею і розумом людей. Насправді ж – жінка, що народила Бога, має божественну суть не меншу, аніж Богочоловік (с.168)».

Ще кілька слів
Я не читав рецензій на цей твір, а тому, може, й повторюю тут знахідки інших авторів. Наприклад зв’язок між цим романом і відомим твором Булгакова «Майстер і Маргарита»: від «королеви Марго» до заключного образу від’їзду головних героїв на конях у невідомість вечора-ночі. Хоч є й відмінність: Марго тримає на руках дитину. Я помітив також зв’язок між біблейською «землею обітованною» і «Горою обретенною», яка трансформована в «Обретенницю», а згодом і в «Обертенницю». Все це та інше прикрашає роман. І він вартий вашої уваги.
Сподіваюся, що М. Гримич не зупиниться на півдорозі, а запропонує, звичайно ж у художній формі, як облаштувати українське життя так, щоб в ньому була жінка щасливою. А буде щасливою мати – буде щасливою вся українська родина.

Хай же буде! 

Джерело: сайт "Світоч"