Народився А. Кримський 1871 р. у родині зросійщеного кримського татарина від матері-білоруски, а виріс українським патріотом. Здобув вищу освіту в Лазарівському інституті східних мов у Москві. Цей же інститут направив його в ліванський Бейрут для вивчення арабських діалектів. Там з 1896-го по 1898-й рік 25-річний парубок не лише вивчав арабську, а й писав поетичні переклади з різних мов, там же він написав і «Бейрутські оповідання». Окремою публікацією вийшли вони аж через десять років у Києві в часописі «Нова громада» — в 1906 р.
Влітку 2015 р. ліванський журналіст Імадеддін Раеф (Імад) знайшов цей часопис у Києві й зробив ксерокопії, бо замислив перекласти ці оповідання арабською – настільки колоритно було описано в них тодішнє бейрутське життя. У серпні 2015 р. ми з дружиною здійснили третю подорож до Лівану. Там я зробив комп’ютерний набір оповідань і в кінці 2015 р. переслав їх з України в Ліван разом із моєю «Передмовою українця».
Протягом 2016 р. Імад героїчно перекладав цей твір арабською і навіть наприкінці року зумів видати його окремою книгою. Презентація цієї книги відбулася в Бейруті в січні 2017 р., її висвітлювало ТБ і це стало помітною подією в культурному житті Лівану.
Бібліотека
Настала пора робити презентацію цієї книги і в Україні. А де це зробити найкраще, як в не в Національній бібліотеці України ім. Вернадського, що в Києві. До цього готувалася не лише бібліотека, а й посольство України в Лівані й Ліванський культурний центр у Києві. Заздалегідь я отримав з українського посольства в Лівані запрошення, в якому вказувалося, що презентація книги відбудеться о 14=00 22 березня 2017 р. в залі засідань вченої ради бібліотеки. Тимур Литовченко люб’язно підказав, що це поруч із станцією метро «Деміївська».
І ось я вперше підходжу до бібліотеки, задираю голову й не можу порахувати поверхи – так їх багато. Такі грандіозні споруди можуть поміститися хіба на Олімпійському стадіоні або в Голосіївському лісі, що на Голосіїівському проспекті, 3. Охоронці на двох перепускних системах направляють мене на величезний кільцевий пандус і я повільно підіймаюся на другий поверх. Праворуч здивовані моєю появою бронзові Сковорода, Вернадський та інші сини нашої землі.
Побродивши коридорними нетрями, я нарешті натрапляю на двері з вивіскою «Вчена рада». Відхиляю двері й тут же їх причиняю, бо кілька лисин осудно блиснули на мене – не треба заважати засіданню – я ж прийшов на 2 години раніше. Вертаюся тими ж коридорами і натрапляю на виставковий зал, заставлений по периметру шафами із новими книгами, й помічаю молодого Агатангела й виставку книг до нашої презентації. Так і є, що саме тут буде це дійство: он і крісла вже розставлені 5-ма рядами, а збоку якісь оператори налагоджують зображення на чималий екран.
Перед презентацією
Я знав, що з Лівану мають приїхати Імад та Марина Гримич – дружина посла Ігора Осташа, але коли вони ще будуть. І я розмістився в останньому ряду, а поруч на кріслі я поклав свою торбу з презентами. По залу й коло виставки бродили якісь люди, приглядаючись до молодого Агатангела на портреті. Хтось підійшов і до мене і я навіть дав комусь свою і-адресу. А ось юну викладачку з університету іноземних мов я запам’ятав. Олена Соловйова – вінничанка, вільно розмовляла арабською з Гасаном та Імадом, які надійшли невдовзі. Про Імада – журналіста й перекладача я вже щось казав, а Гасан представляв Ліванський культурний центр і разом із Середземноморськими авіалініями ці організації, як я довідався згодом, організували і скрипковий квартет і щедрий фуршет після презентації.
З Імадом, вже загорілим і защетиненим, ми обнялися по-братньому і я йому підписав свою книгу «Красне. Красен. Красн.», а він подарував мені книгу «Бейрутських оповідань» арабською. І дивно було мені її гортати з кінця наперед і дивитися на арабські візерунки, які слід читати справа і ліворуч. Ось надійшла й Марина Гримич – впевнена в собі жінка – саме такі й стають дружинами послів. Ми теж обнялися і я потім підписав свою книгу і родині посла. Ось надійшов Михайло Горловий – уродженець села Щербанівки Обухівського району Київської області – мій земляк і відомий скульптор.
Тим часом зал заповнювався. Я пересів на перший ряд, щоб було ближче до мікрофонів. Імад, Марина й ще якийсь сивочолий чоловік обговорювали в президії технічні питання.
Зв’язок з Бейрутом
Тим часом оператори налагоджували скап-зв’язок із Бейрутом. Я пересів за їхній столик, бо коли ще матиму нагоду поговорити прямо з послом. Я привітався з п. Ігорем і він мене впізнав. Каже: — Ось зараз я подзвоню вашій дочці Ірині. За хвилинку, бачачи на екрані посла, ми радо перемовлялися вже й з дочкою.
Раптом зал заповнила жива музика. Це в лівому кутку зали бадьоро заграв якісь серйозні мелодії скрипковий квартет. Тим часом зал заповнився, позаду люди й стояли, а я прикинув, що нас зібралося десь із сотня симпатиків А. Кримського.
В оркестрі смички рвонули вгору, а потім повільно поповзли вниз по струнах, мелодія стишилася і в президії підвівся сивочолий чоловік. Це відкрив презентацію Володимир Попик – Генеральний директор бібліотеки, доктор історичних наук, професор і член-кореспондент НАН України. Він сказав, що ось таким несподіваним чином минуле дає знати про себе і до нас озивається арабською А. Кримський. Поки головуючий передавав слово Марині Гримич, я дізнався, що вона не лише дружина посла України в Лівані, а й доктор історичних наук, письменниця й директор видавництва «Дуліби». Вона щось коротко сказала про Бейрут, про посольство, про першу презентацію книги там в січні 2017 р. і надала слово своєму чоловіку, який вже усміхався нам з екрана. Кілька хвилин І. Осташ розповідав про роботу нашого посольства в Бейруті, про тамтешню українську громаду, яка влаштовує вистави й вечорниці і навіть недавно заклала парк Шевченка, посадивши там верби, дубки і калину.
Потім слово надали перекладачу Імаду. Він підкріпляв свою розповідь світлинами й відео на екрані. Вияснилося, що російське літературознавство вважає А. Кримського російським письменником, але ставиться до нього двозначно і навіть негативно, бо й донині в Росії за цією постаттю волочиться шлейф «українського буржуазного націоналіста». Сам Імад був вражений колоритним описом колишнього бейрутського життя та ще й зробленого іноземцем Кримським. Тому й узявся за переклад і видання книги. В кінці виступу В. Попик запросив Імада до подальшої співпраці, пообіцявши надати йому всі рукописи А. Кримського.
Тим часом ось вже і я стою з мікрофоном перед залом і хвилювання моє мінімальне. Я звернув увагу присутніх на те, що в Украні є Трипілля, а в Лівані — Тріполі і навіть в далекій Африці є Тріполі. Там поблизу фінікійці, вправні кораблебудівники і мореплавці – пращури нинішніх ліванців, заклали місто Карфаген. Так що нашу Україну можуть вважати прабатьківщиною не лише ліванці, а й уся біла раса.
Я наголосив, що в ті часи, а це понад як 120 років тому, Росія націлювалася на Близький схід з метою витіснити Туреччину й самій прибрати його до рук і навіть навчала дітей у Бейруті російській мові. А тим дітям і їхнім батькам більше подобалася французька мова і більш культурна Франція. Я закликав ліванців придивлятися уважно до дій Росії, яка стеле м’яко, а спати доведеться на камінні. Українці теж довіряли росіянам, а залишилися без Криму й частини Донбасу. І ще я щось розповідав, але помітив, як модераторка Марина показує мені на годинник. Тож довелося мені швиденько закруглитися.
Потім слово надали Михайлу Горловому. Він сказав, що вже разів із 15 був у Лівані і там є до двох десятків його великих скульптур. Сам я бачив одну з них в горішній частині міста Алей – «нашого райцентру», як колись жартував наш зять Зукан. Пан Михайло розуміє арабську й трохи навіть говорить нею, отож і зрозумів, що ліванці чимось схожі на нас, українців, може своєю працьовитістю. Він виїздив Ліван уздовж і впоперек та розповів трохи про місто Баальбек, де є артефакт — всесвітньовідома «баальбекська веранда». Після промови виступаючий подарував свої книги вдячному В. Попику для бібліотеки, а також п. Марині й Імаду.
Після презентації
Тим часом якось непомітно минуло більше години і п. Марина, подякувавши якомусь вченому в залі, передала мікрофон В. Попику, який запросив усіх присутніх у сусідній зал на фуршет і вільне спілкування. Там знову заграв оркестр схожу класичну музику. За красивими високими столиками, одягнутими в білі сукні, перекручені в талії, вже збиралися охочі звідати ліванських страв і напоїв. В бокалах іскрилися білі й червоні вина і свіжих соків було не перелічити. Я взяв собі на роздачі шашлик овочевий і м’ясний, якісь згорнуті удвоє млинці з начинкою та мініатюрні трикутні пиріжечки. Бачу, а Михайло Горловий накладає собі ще й фісташок. Ми підійшли до столика і попросили дозволу у пишної молодиці приєднатися. Майя – викладач російської мови й літератури в якомусь виші усміхнулася й дозволила.
Михайло розповідав про кам’янистий і разом квітучий Ліван, а потім став читати свої вірші. Ми слухали, заохочували поета до нових розповідей. Майя похвалилася, що знає Росію добре і тривалий час жила в Якутії. То я й запитав її про одну з головних рис характеру росіян. Вона сказала, що росіяни дуже гостинні люди і ладні поділитися з гостем усім, що мають. Згодом, обдумуючи сказане, я зауважив сам собі: так, росіяни гостинні аж до того, що потім дивуються обуренню своїх сусідів, коли забирають собі їхнє. Мовляв, ми ж з вами ділимося усім, що маємо, то чого ж ви зажимаєте своє?
До нас підходили й відходили якісь люди, дякували, жартували. А якійсь моложавій бабці, як виявилося, заступниці ген. директора бібліотеки, я підніс келих білого вина.
Роззираюся. Люди розходяться. Все випили і всі страви як за себе кинули, залишивши кілька ліванських млинців. От що значить Агатангел Кримський.
На завершення.
Я не забув передати наші презенти в Ліван: Імад завезе кілька томів українських пісень для дочки Ірини, а далі вона передасть одну книгу пісень нашій землячці Олені Себляні. Пані Марина повезе в Ліван сало, мак і чистотіл.
Десь в коридорі ми розговорилися з В. Попиком. Він розповів мені про бібліотеку. Я дізнався, що в ній зберігається 17,5 мільйонів томів, а сама бібліотека займає почесне місце в другому десятку найбільших бібліотек світу. Ми йшли з п. Михайлом пандусом до виходу, нас дружньо проводжали бронзові світочі. Під гуркіт метро я подумав собі, що наступна зустріч з друзями Імадом та Михайлом може відбутися в Красному або в Лівані, а може й у Щербанівці.