:) ), але закономірно вклинився нонфікшен про Бразилію.
"Бранзолія" - це такий бадьорий майже-тревелог за мотивами виїзду соціальних антропологів (власне, сама Марина Гримич послуговується словом "етнолог") в "поля". "Поля" знаходяться на півдні Бразилії і вивчають соц етнологи тамтешніх українських діяспорян, що й досі живуть доволі концентровано та бережуть материнську мову/культуру. То ж на виході маємо дуже живий (іноді аж занадто) текст, особливості якого пояснюються "походженням".
Класичними подорожніми нотатками "Бранзолія" не є, бо суто "тревеложні" главки чергуються із загально-теоретичними, що мають познайомити читача з контекстом. До того ж передбачається, що читач нуляшний, тому довідки зачіпають основи основ - орієнтацію на місцевості та клімат (про те, що в Південній півкулі "перегорнуті" сезони, авторка іноді згадує у примітках до сусідніх сторінок, і це чомусь дуже зворушує!), історію міграції та гуманітарну політику останньої чверті 19 століття, ботаніку та кулінарію, проблеми освіти та про ролі визначних особистостей в розбудові громади (а ще постать Віри Вовк, бо як можна писати книжку про українців в Бразилії і не згадати про Віру Вовк?). Тобто тут у нас - теорія, а тут практика - і якщо чесно, ті розділи, які про роботу в тих таки полях, звучать яскравіше. Окреме задоволення - дуже цікава манера викладу, за якої оповідачка несподівано перемикає стильові регістри: переказ Вікіпедії, невимушена побутова замальовка з "блінами" та маскультурними цитатками, елегічне зізнання в любові до маракуї, а потім бац! - і суто професійні врізи навроді: "Мова чиста, з хорошою граматикою і вимовою, словниковий запас як на бразильця дуже багатий, має практичну господарську спрямованість і скрашений емоційним лексиконом" - це одразу, після згадки про зовнішність респондента співрозмовника, шоп ви розуміли.
От і виходить, що як тревелог "Бранзолія" - недостатньо ммм... особистісно орієнтована. Як подорожні нотатки - трохи занадто калейдоскопічна та непослідовно фрагментарна (а ще - по-садистському коротка). Як захопливий нонфікшен, що зігріє холодними зимовими вечорами - чудова. А от як тизер до майбутньої монографії (про що Марина Гримич прямо пише) - взагалі ідеальна. Якби наші вчені частіше робили щось подібне - було б дуже круто.
А, ну і це #ФабулаКнигоманія2017_20 - книжка, про місця, де я хотіла би побувати (а хто б не хотів?)