Мало не весь день вона присвятила Бердичеву – місту, в якому не була ось уже близько 10 років. Власне, відтоді, як презентувала книгу, що принесла їй не лише всеукраїнську й світову славу, але й річ куди потужнішу – міцну та віддану любов бердичівлян… Вулицями міста, його «фасадними» візитівками та звичайними «закапелками» прогулювалася Марина Гримич. Аби пересвідчитися, що Бердичів, як і раніш, повен особливої магії…
Дещо пізніше, у приміщенні «М-Формації», що на Вінницькій, на зустрічі з місцевими журналістами та шанувальниками своєї творчості авторка легендарної «Фріди» з неприхованим задоволенням констатуватиме: вона обрала для одного із найуспішніших своїх романів Бердичів, і мало того, що не шкодує про це – вона пишається цим.
Вперше до Бердичева її просто затягнули учасники етнографічної експедиції. Серед іншого, Марина Гримич побачила будиночок на Торговій, 4, якому судилося стати головним героєм майбутньої «Фріди». Для того, аби зрозуміти його життя, пані Марині навіть заходити всередину не знадобилося – це був викапаний близнюк її помешкання у Києві, на Євбазі. І нехай з письменників хтось похвалиться, що творив своє дітище у повній ейфорії. А Гримич ось хвалиться…
Уже потім вона презентуватиме «Фріду» у Бердичеві… і знову відчуватиме ту дивну піднесеність. І раптом страх… А що, коли вона сама придумала собі свій Бердичів, а насправді нічого такого не існує?..
Школа ім. Лонського, далі – костел святої Варвари, приміщення майбутнього театру… Цікаво, що на відміну від офіційно безробітних місцевих депутатів думає про ідею створення у Бердичеві повноцінного театру доктор історичних наук, кандидат наук філологічних, етнолог, крає- та мистецтвознавець, видавник, перекладач, зрештою, визнана майстриня прози?.. А думає те, що у містах, подібних до Бердичева (меншою мірою, у Західній Європі) намагаються об’єднатися навколо подібних проектів. І у результаті отримують новий культурний простір. Ну і просто «фішку», за якою місто знають і відвідують люди з інших регіонів та країн.
«Дуліби»
Серед, здається, безлічі того, чим сьогодні займається Марина Гримич, присутній проект «Антропологія простору», одним із напрямків в якому виступає так званий культурний ландшафт. Проходячись Бердичевом, зізнається митець, вона побачила й відчула його – і неповторність тутешніх природних краєвидів, і аромат тієї місцевини, про яку писала. Одна Торгова чого варта…
Голодомор… Символ людського горя, мільйонів невинних смертей та злочинного режиму, пам’ять про який мусить жити… Але пам’ять повинна дарувати людині перспективу, переконана письменниця, і пам’ятний знак жертвам Голодомору у Бердичеві, на її думку, відповідає такому баченню. У цій вишуканій композиції, каже, відчувається надія.
Що вирізняє людину світу – освічену, висококультурну, людину, яку дуже важко звинуватити у заангажованості чи залежності від когось – від невігласів містечкового розливу, яким все, що зроблено не ними, ввижається дерибаном, шкодою, опором і взагалі – повним апокаліпсисом?.. Ну хоча би та думка, що коли у місті відбуваються позитивні зміни, то хто би причетний до них не був – це є даністю. І демонізувати цю даність (як і уникнути її) неможливо.
Ну не вважає Марина Гримич Бердичів депресивним містом, як того, напевне, хотілося би купці «професіоналів» із «Фейсбуку».
Вона обов’язково приїде до Бердичева, аби презентувати власні твори, з якими широка публіка ще не так добре знайома, запевняє Марина Гримич, приїде до міста, що стало їй рідним, міста, що його сміливо називає своєю малою Батьківщиною.
Автор: Олександр Єжель
Камера: Володимир Чайковський