"Ця книга - це ностальгія за тим, що було і що могло б статися. Одним словом "хруст французской булки" по-українськи"...

"...Якщо описувати книгу Марини Гримич "Вуле ву чайок, мсьє?" одним словом, то ним, безперечно, буде "атмосферність". Адже саме цим полонить читача твір знаної київської письменниці: атмосферою  похитуванням потягу, за вікном якого миготять безрадісні сірі пейзажі Слобожанщини; смаком цукру-рафінадуз чаєм довгими теплими літніми вечорами, запахом млосного ладану в церкві..."

"... Ключову роль у повісті відіграє повільний, розмірений ритуал чаювання з пирогами та рафінадом. І описано все це так, що вже після першого розділу ти думаєш лише про те, як тобі раптом кортить чаю (чашки три - не менше... о, і треба сходити в магазин за рафінадом, дарма, що зазвичай ти - не любитель цукру; рафінад - це найкраща штука в світі!...)".

"Оксамитівка нагадала мені про мої рідні місця, адже у нас, в Сумах в епоху, описану в повісті, мало не кожне село було "Оксамитівкою". Страшно подумати, на що були б схожі Суми, якби цукрозаводники Харитоненки свого часу не побудували там лікарні, школи, музеї  - загалом маленьку Європу".

Читати повний текст:

Див.: Нікуліна А. "Вуле ву чайок, мсьє?" // Журналістика. - 2016. Вип. 15 (40).