Українські медіа про про книгу Тімоті Снайдера "Криваві землі" та про презентаційний тур автора Україною можна почитати тут:
http://timothysnyderbloodlands.com/index.php/media-menyu
Інтерв'ю Марини Гримич на передачі "Україна єдина" з Василем Шандром. Розмова про сучасну етнологію.
https://www.youtube.com/watch?v=km65_5MB8cw
Тетяна Калитенко "Старосвітська road story від Лілії Мусіхіної". Рецензія на книгу Лілії Мусіхіної "Звичайник" на Читомо
Для української літературної традиції тема народного співця не є новою. В мистецькій парадигмі цей образ здебільшого традиційний і незмінний з часів поетів-романтиків. Сучасна українська проза продовжує класичну риторику, взяти б до прикладу «Козацькому роду нема переводу» Олександра Ільченка та «Мамая» Леоніда Горлача. І тому тут важко говорити про якийсь стрімкий розвиток героя-співця, адже він хвилеподібно то виринає, то зникає на українському літературному просторі, подекуди затирається до рис спекулятивності. Завдяки виходу фільмів Олеся Саніна «Мамай» та «Поводир» сьогодні актуалізується дискурс народного співця для загалу, як і завдяки роману «Звичайник» Лілії Мусіхіної.
Отримавши 4-ту премію «Коронації слова» минулого року, цей художній дебют став популярнішим за етнографічні праці науковця Мусіхіної. Проте досвід фольклорних досліджень і став ключовим у вираженні риторики роману.
Жанр Щодо жанрових визначень, то в своїй передмові Марина Гримич ідентифікує «Звичайник» як ретророман, традиційність якого тягнеться із письма Олександра Довженка, Григора Тютюнника та Романа Іваничука. Проте, редакція «Дулібів» називає роман старосвітським, що з огляду на його тематику, звучить більш органічно, аніж така популярна сьогодні приставка «ретро». До того ж, вона не є зовсім коректною, якщо брати до уваги те, що під цей термін підпадає відтворення стилістики другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст. Але й не варто зупинятись на одній прив’язці до архаїки, адже твір наближений до казкової форми завдяки образній системі та фантастичній фабулі.
Також велику роль грає провідний мотив дороги, що наводить асоціації із Road story, в якій шлях набуває більш глибокого, сакралізованого значення. Щодо сакральності – то сама авторка називає свій твір притчею про Бога, добро та зло. Та й за своїм тоном «Звичайник» подібний до духовної книги, яка оповідає про життєвий шлях, прозріння, про пошуки себе, Бога та гармонії. І якщо підсумувати всі особливості роману, можна зупинитися на такому жанровому визначенні як старосвітський роман дороги. Чи можливо тут виокремити більш точне жанрове визначення – навряд, але такий комплекс дає ширше поле для інтерпретацій.
Комозиційні прийоми Композиція та назва роману намагаються проявити невидиме, адже вони апелюють до легендарних Кахтирських книг, від яких Мусіхіна перейняла не лише назву, а й традицію побудови. Цей артефакт був водночас і репертуарним збірником, і кодексом звичаєвого права, кобзарського етикету, ритуалістики та історії кобзарства.
За переказами, книг було всього дванадцять (тринадцяту книгу «Сподарь» виділяли окремо), перша з яких мала назву «Звичайник». Як відомо, вони складались із розділів, що називались «уступами», між якими були підрозділи «промежки». Аналогічний прийом використовує і авторка, додаючи на початок книги також і заспів, що підводить читача до пісенної традиції. Проте кобзарська творчість була усною і саме тому Кахтирські книги не мали письмового вираження, а береглись як духовний скарб, нематеріальний символ віри.
Сюжет У «Звичайнику» йдеться про хлопчика Устимка, який пішов на службу поводирем до кобзаря діда Мартина. На шляху героїв трапляється безліч пригод, халеп, радостей, переживань, але всі вони вчать Устимка головної життєвої мудрості – всі люди на світі добрі, тільки дехто про це забуває і тільки співець може їм нагадати про це:
« – Діду, а це всі люди такі добрі?
– Всі синку, всі. Поганих людей нема. Як земля зілля поганого не родить – навіть бур’янець кожен, кропива чи будяк для чогось потрібні і якусь користь приносять, так і люди. Кожен для чогось живе на світі. І всі добрі. Нема поганих людей».
Герої Мусіхіна продовжила ідею кобзаря як містичного носія духовного національного коду. Дід Мартин володіє надприродними здібностями, здатен керувати стихіями, вберігати людей від хвороб, а також проучувати тих, хто живе неправдою.
Тим не менше старий кобзар найчастіше прирівнюється до Бога через свою гостру потребу справедливості та вміння бачити серцем. Його просвітленість та пізнання істини магнетизує людей і відкриває в них щось добре й світле. Тож на цьому рівні ми маємо справу якщо й не з Абсолютною сутністю, то щонайменше із божим посланцем на землі. Дід Мартин несе людям меседж, що Всевишній їх не забув і завжди є ближче, ніж вони думають.
Згодом до подорожніх приєднується «другий поводир» Афімбрахій – семінарист, що загуляв після вакацій. Наприкінці роману дізнаємося, що цей зухвалий герой ніхто інший як молодий Іван Мазепа. Гримич наголошує, що історична достовірність в цьому випадку дуже сумнівна. Адже навіть побут змальований у романі відображає колорит більше XIX ст., але аж ніяк не XVII віку. Тут тяжко сперечатись, але «Звичайник» все-таки не заявлений як історичний роман. Це радше фантастично-романтична візія в дусі Олекси Стороженка.
Проте постать Мазепи все одно не є виправданою навіть як вічного образу, оскільки в романі вже й так є герой-втілення народного духу.
Загалом Романи такого штибу передбачають створення вічного образу, та натомість співці майже завжди лишаються осторонь сучасності, лишаються десь там, далеко, в історичному просторі. І складається враження, що кожен письменник, який береться за образ кобзаря – вдається до ностальгії за минувшиною, яку ніколи не переживав. Разом із тим лишається осторонь сьогодення та сучасний вияв народних музикантів.
Зображення Попри те, що для видання були дібрані історичні зображення кобзарів та їхніх поводирів – тобто досить ексклюзивний матеріал, – візуально книжка не викликає естетичного задоволення. В оформленні вдалим можна вважати хіба кишеньковий формат видання, яке зручно читати будь-де. Натомість абсолютно не читаються тексти дум, в рукописному оформленні з не надто вдалою гарнітурою, до того ж – на тлі зображень, нехай навіть достовірних та ексклюзивних. Ці ж ілюстрації, розміщені на контртитулах, дизайнер вирішив віддзеркалити на титулах – такий хід на тлі бюджетного поліграфічного втілення створює ефект перебитої на сусідню сторінку фарби.
Попри це «Звичайник» Лілії Мусіхіної цікаво читати і розглядати. Мова, атмосфера, фабула, ілюстрації, пісні і навіть обкладинка створюють інтенсивну річ, яка пахне різнотрав’ям, сільською хатою, яблуками та запиленою курявою.
http://www.chytomo.com/issued/starosvitska-road-story-vid-liliii-musixinoii
Катерина Холод: "Український піньорчик". Рецензія на книгу Марини Гримич "Бранзолія" на порталі "Друг читача"
Бразильські українці – тема екзотична для пересічного мешканця нашої країни. Поїхали колись селяни в далеку країну, залишилися там, ну то нехай їм грець. Нікому вони тут не цікаві, своїх проблем вистачає. Але книжка Марини Гримич безперечно доводить, що українсько-бразильське існування заслуговує на вивчення ентографів, замріяних мандрівників і тих, кому цікаво, як українці живуть в іншому куточку світу. Це досвід тривалої мандрівки, яка відкриває для читача «Бранзолію» – місце, де українці досі дотримуються давніх традицій, але ще й успішно інтегрувалися в латиноамериканське суспільство. Камерний світ, і він «не має місця у вашому калейдоскопі бразильських картинок», тому що він не є принадою для туристів. «Бранзолія» – це жорстка повсякденність, з якої зіткнулися українські емігранти, коли перетнули океан заради нового життя в чужому світі. Марина Гримич пише, що вперше це сталося у 1891 році, але це був не останній раз. Українці й далі їхали до цієї країни, мали надію отримати землю, вірячи байкам про те, що померлий спадкоємець австро-угорського трону цісаревич Рудольф вже давно в Бразилії і навіть заснував «Нову Австрію», де на всіх чекає спокійне та заможне життя.
По прибутті до цієї країни виявилося, що ані Рудольфа, ані його привида там немає. Але на кожного українця вже чекала напружена і важка праця. Красива байка про те, що «в Бразилії нічого не треба робити, бо там є такі мавпочки, що самі все роблять», виявилася ще більш примарливою, ніж воскресіння померлого цісаревича. Переселенцям довелося боротися за кожен шматок землі з дикими хащами. Українці засновували нові колонії (населені пункти в сільській місцевості). З часом українські трациції адаптувалися до місцевих реалій: бразильську сосну «піньор» перейменували в фамільярного «піньйорчика», який згодом прикрасив домівки українців на різдвяні свята і весілля. Але незважаючи на такі шокуючі нововведення, українці остаточно не піддалися впливу іншої культури. «Узагалі українсько-бразильський досвід є унікальним на фоні історії іміграційних спільнот. Так довго, без «підживлення» іними іміграційними хвилями, культура з «метрополії» не утримується в чужорідному середовищі в оточенні панівної культури», – зазначає Марина Гримич.
Консервативність української громади підтримувалася католицькою церквою. Недарма, серед переселенців особливою пошаною користувалися священики, а священик у родині – це знак особливої якості. Після усвідомлення цього факту тим цікавіше читати в «Бранзолії» про часи «карманщини». Ця історія почалася, коли письменник і колишній депутат ЗУНР Петро Карманський емігрував до Бразилії. Спочатку його відносини з католицькою громадою були добрими, але потім Карманський, як вічний мандрівник і одночасно злий демон, почав боротьбу з церквою. «У яке б середовище не потрапляв Петро Карманський, він спершу жив і діяв в атмосфері піднессення, взаємного захоплення з людьми, що його оточували, але деякий час наставало розчарування, а за ним – розрив, обтяжений великими взаємними образами». У цьому разі розрив закінчився поверненням на Західну Україну, яка незабаром стала радянською.
Невідомо, що в той момент відчув Карманський, коли повернувся на батьківщину. Але, як вважає раціональний автор «Бранзолії», для хоча б нетривалої поїздки на батьківщину емігрантові потрібні мужність та сентиментальність, ті риси, які рідко зустрічаються в одній людині. Та читачу, який візьме в руки ці подорожні записки, потрібна хіба що щира цікавість до історії свого народу і спостережень мандрівника.
http://vsiknygy.net.ua/shcho_pochytaty/41702/
Марина Гримич на Радіо "Вести" з ВОлодимиром Самійленком розмовляють про "Бранзолію" Марини Гримич та "КОріння Бразилії" Сержіу Буарке де Оланда
https://www.youtube.com/watch?v=60usR_6w_8c
Інна Долженкова: "Українська Бразилія для чайників". Рецензія на "Бранзолію" Марини Гримич на "Буквоїді"
Марина Гримич знову здивувала. Те, що вона доктор історичних наук - етнолог та антрополог, звісно, ні для кого з шанувальників таємницею не є. Але поява книжки «Бранзолія» стала все-таки несподіванкою для тих, хто звик сприймати автора в іпостасі неодноразового лауреата літературних конкурсів, відомого прозаїка. І тут - сюрпрайз! - подорожні нотатки та ще й про екзотичну країну, де мало кому з читачів судилося побувати.
«Бранзолія» - книга вражень науковця-етнолога, написана рукою художника. У перших «ввідних», тобто в авторській передмові, Марина Гримич ніби читає вступ до «бранзолієзнавства» першокурсникам, підводячи читача до теми з усім своїм фірмовим гумором. Тут згадано найбільш поширені стереотипи колишньої радянської та пострадянської людини про далеку країну «дікіх абізьян». До речі, в розповідях про історію української еміграції до Бразилії-Бранзолії (так називали цю країну переселенці) ці «дікіє абізьяни» таки виринають у вигляді переказу міфів про щасливу країну, де всю роботу за людей виконують...мавпи.
Колись давно пані Марина сказала, що їй страшенно подобається англійське слово challenge, виклик. «Бранзолія» видається такою собі відповіддю на черговий «челендж», і то відповіддю адекватною.
З величезного масиву сотень узятих в експедиції інтерв´ю, фото-та відеоматеріалів авторка для своєї розповіді про Бразилію обрала найвиразніші фрагменти. Коли читаєш «Бранзолію», попри поганеньку якість чорно-білих фото, дуже зримо уявляєш собі все, про що пише автор. Височенні крислаті «пінь ори» (араукарії), які в перші роки облаштування на новому місці були найціннішою валютою для переселенців і цілком ужитковим деревом для хат.
«Материкові» українці дуже погано знають навіть рідний край. Що вже казати про таку далеку екзотику, як Бразилія, точніше - життя українських спільнот у ній. Ніде правди діти, слова "українська еміграція" більшість із нас асоціює хіба що з канадськими українцями. Але це радше заслуга потужної канадської діаспори українців, а не результат нашої допитливості. Про українських іммігрантів Бразилії, котрі компактно мешкають на півдні цієї найбільшої латиноамериканської країни, можуть розповісти хіба що фахівці. Тим часом, вони живуть там уже більше 120 років, зберігаючи мову, побут та культуру предків.
Марина Гримич послідовно описує враження від українських колоній (так називаються українські села, виструнчені в лінії на просіках, що вирубувалися в лісових хащах), починаючи з легенд і міфів, якими заманювали вербувальники українських селян пливти за океан.
Руку сумлінного науковця видно з чіткого структурування «Бранзолії» - окремо виділено розповіді про історію великого переселення; смаки та запахи Бразилії; побут та архітектуру українських колоній; роль церкви в збереженні й плеканні української ідентичності; весільний обряд...
Є тут спеціальний розділ про таку контроверсійну для бразильської української діаспори постать, як Петро Карманський. Цей невгамовний і страшенно неприємний, за спогадами сучасників чоловік, на думку Марини Гримич, став каталізатором осучаснення старої громади бразильських українців, змусивши їх вилізти з глибокої нори патріархальщини.
Проте ця суворо наукова структурованість вражень не заважає авторці висловлювати їх мовою белетристики - живою, позбавленою громіздких синтаксичних конструкцій і не переобтяженою науковою термінологією.
Тут уже згадана крислата араукарія називається «піньорчиком» услід за місцевою традицією, а розділ про всесвітньо відому поетку Віру Вовк називається «Сад божествених пісень». І в ньому панують образи ангеликів із українського раю поетичних візій пані Віри.
Не знаю, чи під час написання «Бранзолії» боролися в авторові науковець із мандрівником-туристом, але в наслідку ми отримали белетризовані «польові дослідження». Ясна річ, не «з українського сексу», а української Бразилії.
Смак незвіданого плоду маракуйї, аромат печеної яловичини шураско, перевернутий календар, де листопад - це наш травень, а Різдво святкують у самісіньку спеку під 40 градусів за Цельсієм - усе це проникає в найчутливіші нейрони тих органів, які відповідають за відчуття. Огром інформації, вміщений у не надто грубий том, такий, що в нього поринаєш, не маючи ні сил, ані, головне, бажання виборсатися. Ото плив би собі та й плив на хвилях авторських оповідок про людей і природу, яких ніколи не побачиш.
Побачити навіч - так, це навряд. А ось відчути до них любов і ніжність, якими сповнена чарівна, як сама Бразилія в уяві перших переселенців, розповідь автора про працьовитість, мужність, дитинну наївність і чисту віру бразильських українців, можна.
Наприкінці «Бранзолії» є абсолютно пронизливий за емоційністю розділ під назвою «Ностальгія». Для Марини Гримич така емоційність - щось «із ряда вон». Зізнаватися в слабкостях «залізній леді», якою звикло сприймати її оточення, некомфортно, але - необхідно для неї самої. Можливо, це зізнання в книзі - такий собі сеанс психоаналізу. Вона пише про ностальгію як хворобу, що її кожний переносить по-своєму, чесно визнаючи: сама переживає ностальгію дуже болісно. І для неї емігранти, які знаходять у собі сили відвідати історичну батьківщину, - напівбоги. Тема ця не педалюється, але вона тим цінніша, що показує, як важко й водночас солодко жити в чужому краю, усвідомлюючи безповоротність рішення. Щось схоже на ейфорію розриву з минулим, після якої настає гірке похмілля. А потім усе якось утрясається й ти якось живеш, і якось навіть тому життю радієш...
Допоки не настає година, коли щось ірраціональне й нестримне тягне кудись у глибини історії роду. «Щоразу, перебуваючи в українських колоніях Бразилії, я питала себе: як це можливо?...що ж примушує українських бразильців, відірваних від історичної батьківщини в просторі і часі, говорити по-українськи і берегти свою спадщину?» - пише Марина Гримич.
Відповідь, як завжди трапляється у випадках, коли інструментарій науки заводить її адепта в глухий кут, дає священик.
«То є, мабуть, щось у крові, так передається з покоління в покоління, що він ніколи не був в Україні, його батьки тут родилися, дід і баба тут родилися, але він має любов до України. І тоді він всіма силами все робить, щоб тримати мову і культуру», - каже авторові владика Єремія Ференц.
І такий інтерес до власного коріння, продовжує владика, прокидається в четвертому-п´ятому поколіннях українських іммігрантів у Бразилії, батьки яких, народжені тут, навіть не вміли «добрий день!» сказати.
Не згадуймо Господа всує, як велять панотці, але, здається, він таки українців любить. І не лише бразильських.
http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2015/05/06/073156.html
Про книгу Лілії Черен "Марта":
Міська ретро-мелодрама по-українськи
https://vaenn.wordpress.com/2015/04/26/міська-ретро-мелодрама-по-українськи
Цього року я з Арсеналом була на “Ви” і пропустила купу подій. Серед них – потенційно цікаву презентацію “Український історичний роман: жіноча версія”. Цікаву і темою, і тим, що з двох пропонованих до обговорення книжок – “Звичайник” Лілії Мусіхіної і “Марта” Лілії Черен – другу я вже встигла прочитати. “Тематично” роман і справді історичний. Хоча…
Отже, за формою “Марта” дійсно може вважатися багатофігурним історичним романом, АЄОА – 250 сторінок, в які просто не вмістилися всі намічені сюжетні лінії (окрім центрової, вона пряма, як молода тополя), та й епоха увійшла пунктиром. Обрані час і дія, між іншим, цікавезні: Київ з 1918 до 1934 з усіма хвилями воєн, НЕПом, згортанням коренізації та відголосками Голодомору. Матеріал шикарний, робота авторки в архівах помітна неозброєним оком, але з точки зору проблематики маємо якраз сабж.
Власне субжанрово українська “Марта” страшенно нагадує англійських “Янголів Черчилля“, що я їх читала восени. Це чесний чік-літ із елементами coming-of-age novel на історичному матеріалі, де в центрі уваги дорослішання та любовні гаразди й негаразди дівчини з села, що мріяла стати модисткою в місті. Проте “Янголи” здалися мені збалансованішими, бо там історичне тло жорстко “дозоване” під фабулу – про особливості Другої світової для Англії розповідається стільки, скільки потребують колізії історії головної героїні. У “Марті” все не настільки струнко. Сюжет фактично повісті періодично хиляє в сторону, аби показати якнайбільше (ага, і включити в себе жменьку штампів традиційних поворотів). І подібна нерівномірність: у нас тут про Марту та її кохання чи про долю України та майже всіх основних верств її населення? – під кінець книжки збиває з ритму читання. Там якраз закинуті другорядні лінії швиденько закриваються “явочным порядком”.
І все ж на тлі того, що в українській літературі останні роки видається як “ретро-мелодрами” (згадала й здригнулася) історичною адекватністю “Марта” безперечно радує. Та й загалом – книжка вийшла симпатична. Але якраз як мелодрама вона для мене не злетіла. Спостерігати за героїнею було цікаво, за її стосунками з жінками (тест Бехдель проходить) – також. Купа примітних детальок, яких просто не могло б бути в про_чоловічому тексті, радувала око, а Київ, Київ! – але ж там ще є чоловіки, дуууже специфічні любовні лінії і аж надто бадьорий гепі-енд. Not my shoes.
Проте авторку запам’ятала, сподіваюся, вона ще писатиме подібне ретро. Бо матеріал того вартий, а Лілія Черен – кандидат історичних наук, що спеціалізується на тій епосі )
Сергій Громенко: "Людині властиво помилятись" Рецензія на книгу Якова Гордієнка "Errare humanum est. 50 нарисів з українського примарознавства" (Дуліи, 2015) на порталі historians.ua
Історичний Міф – така сама невід’ємна складова колективної пам’яті, як печінка – людського тіла. Коли з організмом все в порядку, печінка функціонує непомітно, але її надмірні розміри – поганий знак. Поки історичний Міф з усіх боків обмежений діяльністю професійних науковців та просто здоровим глуздом, все гаразд. Але як тільки вчені замикаються у своїх вежах зі слонової кістки, залишаючи зацікавлених людей на самоті із міфотворцями та фальсифікаторами всіх видів – чекай біди.
Відомо, що ідея, яка заволодіває масами, стає потужною силою. Історичних міфів це стосується чи не в першу чергу. Хрестоматійним прикладом цього твердження віднині буде правити перетворення міфів про «ісконно російський Крим», «кримських татар – зрадників» та, зрозуміло, про «п’яний подарунок Хрущова» на цілком сучасний та надзвичайно агресивний концепт «КрымНаш». Жодна спеціальна операція не призвела би до анексії Криму, якби не надзвичайно потужний (понад 40%) прошарок людей, беззастережно впевнених, що «Крим – це Росія». Там, де історичні міфи не оволоділи масами, вдалося зупинити агресора – і це беззаперечний аргумент проти академіків-пуристів, відірваних від проблем власного суспільства.
Концепт «КрымНаш» став ще одним «доказом» проголошеного в минулому десятилітті «вставання Росії з колін». На очах здивованого світу сусідній великий і, начебто, непогано освічений народ настільки поринув у власні історичні фантазії, що почав масово підтримувати діяльність влади, собі ж на шкоду. В Україні епідемія викривлення минулого не набула такого розмаху, але святкувати поки нема чого – наше суспільство все одно вражене вірусами-міфами, не своїми, так чужими. Наприклад, майже щороку 9 травня рецидиви історичних хвороб минулого даються взнаки. Тому боротьба із міфами залишається нашим актуальним завданням.
І як це вже не раз бувало в новітній історії України, в перших лавах стали громадські активісти та просто небайдужі. Яків Гордієнко, автор рецензованої тут книжки «Errare humanum est: 50 нарисів з українського примарознавства», – один з таких. Авторське ім’я – очевидний псевдонім, але більшість причетних до видання людей категорично спростовують свою приналежність до появи тексту.
Не надто груба, але в твердій палітурці книга має на меті не боротьбу з міфами і не висміювання помилкових уявлень, а широке розповсюдження позиції науковців – про це йдеться в анотації до видання. Хоча, як на мене, іншого шляху протистояти міфотворчості окрім загального просвітництва, просто не існує. Принаймні в тих суспільствах, де держава не нав’язує історичну пам’ять згори та не використовує «історичні образи» в якості політичних аргументів.
Перша частина «50 нарисів» присвячена легендарним постатям української історії. За єдиним виключенням («Маруся Чурай») мова йде не про спростування міфів як суцільних вигадок, а про коригування занадто патріотичних чи просто помилкових уявлень щодо окремих осіб. Якщо дуже коротко, то Анна Ярославівна не була грамотнішою за свого чоловіка, князь Роман не був видатним реформатором устрою Русі, французький аеропорт Орлі наряд чи названий на честь Григорія Орлика, а Грушевський ніколи не обирався президентом України (і це – лише половина).
У другій частині («Землі») все не так однозначно. Перший міф – про коливання рівня Дніпра – видається мені надто дрібним, з трактуванням другого – про Великий шовковий шлях – я не погоджуюся. По дотичній він проходив, чи не по дотичній, але для Криму в період існування тут італійських факторій (а надто між 1453 та 1475 рр.) трансконтинентальна торгівля була надзвичайно впливовим фактором, як економічним, так і політичним загалом. А позаяк Крим – це Україна, то такого роду «сумніви» щодо значення Шляху виглядають дивними. І ще – зовсім не Судак місцеві патріоти вважають за «західну столицю», а Старий Крим, повірте очевидцю. Немає заперечень, що Київська Русь в Середньовіччі не називалася «Київською», що Фастів засновано значно пізніше і що «Малоросію» вигадали не російські царі. Є в розділі місце скоріше веселим, ніж важливим родзинкам – про центр Європи загалом та України зокрема. А також сучасним проблемам – про українсько-румунську суперечку навколо Зміїного. Єдиний нарис, з включенням якого до списку я не погоджуюся – це «Шлях з варяг у греки», тому що проблема балто-чорноморського транзиту не розв’язана остаточно і не може бути викладена в такий спосіб.
Трохи дивно укладений наступний розділ – «Часи». Поруч із фундаментальним, в певному сенсі «основоположним» міфом про походження українців від трипільців розмістилися берегині та русалки. Гадаю, розвінчанню хибних уявлень про українську міфологію варто було б присвятити окремий розділ. Так само незрозуміло, чому розгром легенд про опришків та характерників межують із тлумаченнями щодо державних гімну та гербу.
З розвінчань восьми міфів-артефактів, що їх вміщено в розділі «Речі», кілька є надзвичайно важливими, кілька – традиційними, і ще пара-трійка – невідомими навіть мені. Це ще раз підкреслює справедливість давнішньої приказки про вік та навчання. До першої категорії можна зарахувати спростування легенд про бібліотеку Ярослава Мудрого та «Велесової книги», які активно циркулюють в ура-патріотичному середовищі, до другої – славетний лист запорожців до турецького султана, до третьої – тлумачення щодо «мощів святої Варвари» та «першої європейської ЕОМ».
Розділ «Події» розпочинається з чи не найболючішого питання сучасного «примарознавства» – коли був заснований Київ. Позаяк із цим питанням тісно переплетена проблема походження Русі як такої, недивно, що воно викликає суперечки і досі. В нарисі Гордієнка переконливо доведено, що ніяких 1500 років столиці України нема, але коли саме постав Київ, точно не вказано, і це правильно. Не менш правильним з точи зору поточного політичного моменту є нарис про розорення Києва Андрієм Боголюбським. Всупереч поширеній думці, столицю Русі грабували не майбутні великороси, а представники багатьох князівств та міст, зокрема «українських» Переяславля, Новгород-Сіверська та Вишгорода. Не викликає заперечень трактування укріплень на Хортиці як «не-Січі», Переяславської ради як «не-Ради», а «Матчу смерті» як не смертельного взагалі.
Ну і в останній частині зібрані усілякі дива, наприклад операція «Френтік» та давньоруське порно графіті, але пропоную заінтригованим читачам самостійно ознайомитися із ними.
Загалом можна привітати Якова Гордієнка та нас з вами із появою «Нарисів». Очевидно, що одна книжка не могла би охопити всю сукупність примар в нашій історичній свідомості, не зо всіма трактуваннями можна беззастережно погодитися, але стежку прокладено. Як справедливо зауважив в післямові Кирило Галушко, українські історичні міфи подібні до дитячих хвороб, а тому на шляху розбудови нового суспільства потрібно позбуватися не лише радянських/російських, але й своїх власних стереотипів.
На сьогодні у головах більшості українців міф поки що перемагає критичну рефлексію, але це не вина, а біда народу – більшість наших громадян не вивчали в школі предмет «історія України». Нині прийшов час звернутися і до дорослих із просвітницькими пропозиціями, і я вірю, що книжка Якова Гордієнка стане добрим прикладом для інших міфоборців.
http://www.historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/1473-serhii-hromenko-liudyni-vlastyvo-pomyliatysia-retsenziia-na-hordiienko-ya-errare-humanum-est-50-narysiv-z-ukrainskoho-prymaroznavstva-k-duliby-2014
Інна Долженкова "Хто зупинить біса бажань?" Рецензія на книгу Сергія Пономаренка "Тіні баань" (Дуліби, 2014) на порталі "Буквоїд"
На перший погляд, точніше, перше прочитання, "Тенета бажань" - типове розважальне чтиво для шанувальників гостросюжетної української сучасної літератури. Для успіху в цієї аудиторії маємо всі інгредієнти - майстерно закручений сюжет, загадкові ритуальні вбивства, безпорадність офіційних органів розслідування...
І це лише один, так би мовити, зовнішній пласт роману "Тенета бажань", той, що відповідає критеріям серії "дулібський детектив".
Тут перед читачем постає класична детективна загадка - молодого успішного киянина знаходять мертвим далеко від центру, з ранами, що наводять на думки про ритуальне вбивство. Його дружина - в розпачі, друг - у гніві, але обоє, намагаючись знайти розгадку в поведінці свого друга й чоловіка Андрія напередодні його загибелі, зазнають у своїх спробах нищівної поразки. Натомість, дружина загиблого, Світлана, а за нею - й тимчасова сусідка по квартирі Олега, теж стають жертвами невідомого маніяка.
І все-таки, попри всі початкові невдачі, Олег, цей мимовільний сищик-дилетант, намацує ниточку, яка й приводить його до реального вбивці - художника, безтямно закоханого у Вероніку. Ту саму жінку, поява якої в заміському котеджі Андрія та Світлани стала провісником трагічних подій.
На перший погляд, ця лінія класичного міського детективу вибудувана так, аби в фіналі відмести всі підозри в містичній природі подій, що відбулися. Тобто, як заповідав київський класик-містик, перед нами нібито сеанс магії з наступним її розвінчанням. Мовляв, у сучасному світі нема жодної загадки, яку не можна було б розгадати в реалістичний спосіб, без посилань на потойбічні сили.
Але, якщо все так, навіщо тоді авторові, прозаїку досить досвідченому, перед тим, як знайомити читача з детективною фабулою початку XXI століття, добрих дві сотні сторінок описувати реалії кінця XIX-початку XX століть? Невже лише для демонстрації власної ерудиції щодо Срібної доби з її символізмом та езотеричними практиками в аристократичних домах?
Навіщо Сергієві Пономаренку такі розлогі цитати зі щоденника такого собі Родіона Іконникова, лікаря-різночинця, інфекціоніста, який працював і в чумній лабораторії під Кронштадтом, і в інфекційному відділенні Олександрівської лікарні Києва, і воював на фронтах Першої світової?
Навіщо так щедро цитуються вірші одного зі стовпів символізму Срібної доби Зінаїди Гіппіус? Навіщо розповідати про бомбіста товариша Сергія з Петербурга чи єврейську дівчину Ребекку, яку Родіон Іконников рятує з охопленого нещадним бунтом "революційних мас" Житомира?
Ці рядки, безперечно, надзвичайно цікаві з погляду вивчення побуту та звичаїв до-і пореволюційного міщанства. Але, за великим рахунком, не мають жодного стосунку до описаного в попередніх абзацах міського детективу початку XXI століття. У чому, власне, нібито переконується й головний герой розслідування трьох загадкових убивств Олег, той самий київський плейбой, що дивом уцілів поруч із убивцею.
Олегові дає почитати цей щоденник Світлана, дружина гаданого нащадка Родіона Іконникова - вбитого Андрія. Її, тоді ще живу, вразила історія, записана автором щоденника, буцімто він купив собі життя в біса, що явився йому в хворобливому маренні на смертному одрі, ціною смерті раз на 30 років одного зі своїх нащадків.
Коли з´ясовується, що причинами всіх трьох київських убивств була хвороблива пристрасть старого художника до молодої жінки, яка його зраджувала з молодшим Іконниковим, щоденник, де описано продаж душі дияволу в обмін на смерть наступних поколінь, здається, назавжди викидається на смітник.
Проте не все аж так просто. Бо що таке бажання вбивати, як не одержимість? А що таке одержимість, як не захоплення душі демонами, байдуже, в буквальному чи фігуральному сенсах ?
Три пласти роману Сергія Пономаренка - це "роман про Жах" із XVIII століття в Києві (так і не написаний Родіоном Іконниковим, який замість писати вигадки переживає жахіття, в тому числі й оборудку з дияволом, у реальному житті); щоденник лікаря-інфекціоніста часів найбільших катаклізмів у Російській імперії; зрештою, події в Києві початку століття вже XXI, які замикають столітній цикл однієї з найбільших світових катастроф.
Всі ці пласти роману пов´язані ідеєю всепроникності й тяглості Зла. Тієї бісівщини, яка була популярною в найблискучіших літературних салонах Санкт-Петербурга на початку XX століття, і дійшла до нас у карикатурному вигляді "відродження" чергової "православної імперії".
Сто років тому викликані біси танцюють свій смертоносний танок на кістках своїх жертв нині, як і колись, у добу катаклізмів, що, здавалося, не мали шансів повторитися.
Варто слабкій людині, якою є й Родіон Іконников, виявити свою маленьку слабкість, як у цю шпарину коливань і сумнівів одразу лізуть біси. І не має значення, це біси бажань чи гордині. Зло знаходить найменшу шпаринку в моральному панцирі, аби просочитися далі, крізь час і простір.
Ніж, який через століття потрапляє від студента-"самогубці" з кінця XIX століття до київського художника зі сторіччя XXI, так і не завершив свою смертоносну путь десь на дні Дніпра. Ні, цей ніж із химерними візерунками потрапляє до рук анонімного попутника вбивці в потязі Київ-Львів, і невідомо, як це знаряддя Зла й бісівщини вплине на звичайного хлопа. Отож, наразі столітній шлях Біса бажань триває.
І саме це виправдовує розлогі історичні відступи в романі Сергія Пономаренка. "Тенета бажань" - про нескінченність Зла, яке може зупинити хіба що цілковита аскеза всього людства. Але хто з нині живих на неї здатен?
ukvoid.com.ua/reviews/books/2015/03/27/074511.html
Катерина Холод: "Красива казка для патріота" Рецензія на книгу Якова Гордієнка Errare Humanum Est: 50 нарисів з українського примарознавства. – К. : Дуліби, 2014. – 210 с.
на порталі "Друга читача"
Ці нариси хтось сприйме як провокацію, а хтось навпаки – як щось актуальне і витверезне, на кшталт ковтка холодної джерельної води. Серед безлічі науково-популярних книжок важко знайти щось цікаве, здатне доповнити чи навіть змінити уявлення про історію України. Автори, які підтримують тиражі дешевими сенсаціями, використовують вже застиглі шаблони, що базуються на розповсюджених міфах. Така ситуація не викликає здивування ані в читачів, ані в науковців.
Ми звикли до культурних міфів, плекаємо їх, насолоджуємося ними, сприймаємо такі міфи як щось беззаперечне. Через це часто болюче реагуємо на хоч якусь спробу переосмислити минуле і відповідно – сьогодення. Історія України для багатьох становить собою ахіллесову п’яту. На неї можна дивитися, але, боронь Боже, якось чіпати.
Однак автор «Errare Humanum Est» Яків Гордієнко тільки й робить, що чіпає розповсюджені міфи, які викарбувалися на сторінках шкільних підручників. Саме тому ця книжка призначена для тих, кому дуже кортить зняти з історичних фактів «хрестоматійний глянець», подивитися на звичні речі неупередженим оком, оком дослідника, а не аматора. Насамперед бути людиною, що прагне доказів та обгрунтованого підходу до історичних подій та ігнорує примарливі плітки та штампи.
Епіграф до збірки – слова пруського військового Карлафон Клаузевіца: «Нація вмирає, якщо починає живитися спогадами; тільки сьогоденням може бути доведене її право на існування». Автори «50 нарисів» вважають, що міфи з минулого з одного боку зміцнюють патріотичні позиції українців, а з іншого боку виступають у ролі гальма, що заважає подальшому розвитку національної свідомості. Тому до фрази фон Клаузевіца додається більш відверте і досить критичне речення: «Справжній патріотизм полягає не в тому, щоб тішитися красивими казками про тіні забутих предків, а в тому, щоб дошукуватися правди, якою б вона не була».
Дошукування правди розтягнулося на більш ніж 200 сторінок. Збірка має такі розділи: «Люди», «Землі», «Часи», «Речі», «Події», а також «Дива». У книжці є історичне препарування Анни Руської, доньки Ярослава Мудрого. Легкий доторк скептичного авторського пера приходиться й на Роксолану, Марусю Чурай, Марка Вовчка і, звісно, Берегиню, турботливий образ якої прийшовся до душі українцям.
Літописець Нестор разом з «Першим президентом України» теж потрапили під збільшувальне скло Якова Гордієнка. Навіть сильна суспільна підтримка не допомогла трипільцям втриматися, вони зійшлі з постаменту творців давньоукраїнської цивілізації, насправді на нього і не заходячи. Похитнулася позиція «Старосільського хлопчика». Конституція Пилипа Орлика разом з листом запорожців до турецького султана постали перед читачами в новому, несподіваному ракурсі.
Окреме питання – численні чутки про Донецько-Криворізьку республіку, які зараз стали зручною основою політичних спекуляцій. Автор прискіпливо розглядає факти про республіку і робить висновок, що «історична роль ДКР» почала роздмухуватися у певних колах як своєрідна індульгенція для східноукраїнського сепаратизму». Наслідки цього роздмухування ми спостерігаємо майже рік, у режимі реального часу.
Очевидно, що автор «Errare Humanum Est» так і залишився впевненим, що історія – дійсно одна з найбеззахисніших наук. Її атакують різні ідеології, псевдонауковці, які спекулюють на історичних фактах. Та кожній людині варто пройти шлях пізнання самотужки, зробити власний усвідомлений вибір. У цьому допоможе наукова цікавість і жвавий ентузіазм.
http://vsiknygy.net.ua/shcho_pochytaty/40571/
Катерина Холод: "Непереможний еротичний треш". Рецензія на книгу Люби Клименко "Вибрані хіти" (Дуліби, 2014) на порталі "Друга читача":
Ця збірка еротичного трешу – випробування для того, хто ще не пізнав своєрідності творчості Люби Клименко. Три романа цієї письменниці увійшли до «Вибраних хітів».
Перший роман – «У світі твар… пардон!.. мужчин, або Посібник для жінок з полювання на мужчин від Люби Клименко». Цей твір становить розширену класифікацію українських чоловіків, яка має дещо зоологічну окрасу. Як зрозуміла Клименко, чоловіки мають різноманітні тотеми: павича, павука, зозулі, зайчика-побігайчика, норки, коня, лева, морського котика, ящірки, форелі, а також горобця. І ведуть себе відповідно цим тотемам.
Приводячи детальний опис кожного виду чоловіків, Люба Клименко наголошує, що в Україні найбільш розповсюджений саме чоловік-горобець, хазяйновита і метушлива істота, що піклується про свій дім та родину, але залишається громадянськи несвідомим: «загалом, це один з найбільших чоловічих типів серед українців. Можливо, тому українські приватні будинки такі пишні й багаті, а наш спільний дім – Україна – занехаяна і пограбована».
Читайте також: ЗНАЙТИ ЛЮБУ Клименко: хто вона, авторка першого українського еротичного бестселера?
Описи різноманітних напівлюдей-напівтварин та їхніх відносин з жінками підкріплені ліричними відступами авторки. В них Люба Клименко описує відносини своєї героїні з її свекрухою Розалією Романівною Бардзолєпою. Харизматична свекруха постійно потрапляє у пригоди, нібито ілюструючи всю ту різноманітність людських стосунків, точніше стосунків пристрасної жінки з не менш пристрасним (галантним, добрим, зрадливим, боязким, жвавим – потрібне обрати) чоловіком.
Але справжній еротичний абсурд чекає на читача у «Великому сексі у Малих Підгуляївцях». Спочатку здається, що цей роман схожий на «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко, та це не так. Твір Люби Клименко – це непереможний треш, який читається чи то з острахом, чи то зі сміхом, а інколи зі збентеженням. Майже кожна сторінка «Великого сексу» насичена карколомними подіями і натуралістичними образами. Головна героїня роману – проста дівчина Галя, яка віртуозно володіє суржиком і дуже часто потрапляє у дивні сексуальні пригоди. Єдине, що її бентежить – це тимчасова відсутність мужчини: «Ох, якже начинаєш ненавидіти своє тіло – розкішне, пишне і не іспользоване по назначенію!». Добра доля допомагає Галі, як і іншим мешканцям Малих Підгуляївців, антиутопічного українського села. Там красива природа, пристрасні люди і цікаві народні звичаї: «Але специхвіка нашого села така: поскільки у нас практічеськи ніхто не виходив заміж незайманою, то в комору запускали півня, якого мав зарубати женіх і поставити спеціальний кровавий знак на сорочці молодої». Це лише мала крапля з яскравого світу цього роману, який призначений для читачів з міцними нервами.
Читайте також: Сучасна українська проза: дуже еротично!
Третій роман зі збірки – «Paloma Negra». Схоже на те, що цьому твору авторка вирішила додати трохи ліричності. Роман має не лише еротичні сцени (в які письменниця намагалася вкласти якомога більше пристрасті), але й якийсь натяк на рефлексію. Зворушливе кохання львівського професора і латиноамериканської жіночки. Все це осяяне чуттєвими латиноамериканськими піснями. Авторка роману намагається нас заінтригувати, граючись з мотузком сюжету. Чи залишиться львів’янин з Марією Фернандес? Це питання, якому присвячений увесь роман. Але варто відмітити, що «Paloma Negra» має не лише описи любощів та хвилювань. Схоже на те, що твір мав бути про «фам фаталь», а вийшло щось не дуже цікаве, особливо після лихоманських «Малих Підгуляївців». Варто сказати, що в самих «Вибраних хітах» ці романи добре контрастують один з одним.
http://vsiknygy.net.ua/shcho_pochytaty/39513/
Юлія Федунишин: "У Франківську київська письменниця презентувала історичний роман “Марта” на Івано-Франківському обласному порталі "Репортер".
ua/lyudy/u-frankivsku-liliya-cheren-prezentuvala-istorychnyj-roman-marta/
Інтерв'ю з Лілією Черен на радіо можна послухати тут:
http://www.fayloobmennik.net/4613686
12/01/14
Визначний історик Сергій Білокінь про книжку Юлії Орлової "111 Дней Майдана":
Дорогі друзі!
Відбулось давноочікуване. Після альбому про Небесну сотню, можливо, ще чогось (стежити важко), у київському видавництві "Дуліби" вийшла книжка Юлії Орлової (псевдонім) "111 дней Майдана: записки киевлянки". Кілька днів тому з авторкою було інтерв"ю на Радіо Ера ФМ.
Юлія дочка відомого археолога-античника і поета, автора книжки "Україна ніколи не вмре: вірші протесту" (2012), Сергія Буйських, який вклав у неї душу. Видання виконано поліграфічно цілком як слід. Формат 60 х 90. 140 стор. Тверда оправа. Численні документальні світлини кольорові. На жаль, наклад лише 500. Мова здебільшого російська, багато менше - українська. На жаль, текстівки тільки англійською.
В одному місці вона пише: "Отбросьте, пожалуйста,эти сопли о том, что
"россиянам здесь опасно находиться", и искусственно разжигаемые
ксенофобские настроения. Вы же все взрослые, умные, интеллигентные люди. Пожалуйста, поверьте мне, украинке-билингву, у которой отец русский, ничего подобного здесь нет и не было изначально. Мы ПРОТИВ ПУТИНА и его великодержавной шовинистической политики, его наглого вмешательства во внутренние дела Украины. Мы искренне хотим, чтобы Россия избавилась от него, от его власти и того, во что он ввергает свой народ и страну".
Не знаю, як сама авторка визначає свій жанр. Не можу бути експертом,
оскільки з початку 1980-х читаю лише документи, спогади й щоденники. Прозу й вірші припинив читати як звідома вигадки.
ТАКОГО я ще не читав. В нашій літературі, вважаю, "Записки киянки" ідуть безпосередньо від прози Леонтія-Луки Яценка (Зеленського), його "Молодшого Григоровича" (див.: Вітчизна. 1988. № 2. С. 184-191. Отже, опорний пункт - це таки проза. Але авторка безмежно очитана (казав Гр.Порф.Кочур) й освічена, має школу. Це щоденник, але повний нюансів і спостережень, ніби це не її щоденник, а щоденник самого Майдану. Він документує факти, що плавають у наших спогадах і свідомості, дає їм точні дати й навіть ілюстративний ряд. Бажано, щоб хтось подбав про малотиражне перевидання з численними примітками й коментарями реалії!()и. Маємо історичний документ! Не певний, що знайдеться німець, француз, італієць, здатний адекватно цей документ перекласти. З цього погляду попереджаю, що він написаний складнющою (при цьому легко приступною для сучасних киян!) мовою, до якої втручається часом і ненормативна лексика, - одне слово, живе життя 2014 року. Всіляко рекомендую придбати книжку. Тут комплікації. Взагалі це Бесарабка, але бажано домовитися наперед +380949278750. Бажано, щоб хтось по Вас вийшов. Самі не знайдете жодним чином. Це видання треба розсилати в усі країни. Повинно бути перевидання із значно збільшеною кількістю світлин. Знаю, що вони на цифрі є. Коштує 60 гривень.
Сподіваюсь, у Києві ще є добрі письменники, які не прогайнували Майдан і робили бодай якісь нотатки. Поки живі свідки, все це треба негайно
оприлюднювати.
"Незвичайник". Про книжку Лілії Мусіхіної "Звичайник" на сайті "Knugoman"
Книжка відомого етнографа Лілії Мусіхіної стала дипломантом Коронації Слова і торік вийшла друком у серії Е4 в-ва "Дуліби". Кожна книжка серії коштує всього 20 грн, а це вже непогана підстава купити таку почитати у дорозі.
У передмові директорка в-ва позиціонує книжку, як "старосвітський роман". Не даремно повість ілюстровано фотографіями кінця 19, початку 20 століття. У основі сюжету - життя хлопчика-сироти, який вирушає у мандри Українськими селами як поводир кобзаря. Дорогою він зустрічає багато цікавих людей і знайомиться з сільськими звичаявми. Один із цікавих людей навіть мандрує з ними - такий собі Амфібрахій, колишній спудей і вроджений шляхтич. Цей парубок досить цікавий і теж має свою історію.
Але насправді найцікавіше у книжці не "сільський нуар" і не розповідь про тяжку долю кобзарів. Найцікавіші тут - оповіді про українську магію, свідком дії якої стає малий поводир. Старий сліпець відводить грозу, у село приїжджає на бричці Чорна Смерть і лише кобзар знає спосіб її віднадити, хлопчина, який вдавав сліпого, за кару таки стає сліпцем. Ці історії майстерно вплетені у нитку оповіді часом мотороші, часом повчальні. За обсягом представлених містичних законамів та міфів "Звичайник" подібний на "Заклятий скарб" Аренєва. І я думаю, що так мав би виглядати інший розрекламований містичнний твір - "Дідо-всевідо" Гавроша, якби його автор взяв на себе труд попрацювати з наскрізною лінією.
Загалом, раджу читати всім зацікавленим у етнографії. а ще любителям містики та просто якісного незанудного чтива. Тільки от передмову не читайте - вона така, що охоту відбиває :)
http://knugoman.org.ua/reviews/nezvichaynik